Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

— Полундра-а-а!

Спинившись на мить, Микола озирнувся й побачив, як із сходні впала в море людина. Друга, в матроській формі, з червоним від напруги обличчям, таким червоним, що, здавалося, кров зараз прискне крізь шкіру, якось неприродно зігнувшись, утримувала на самому верху сходні колісну пару залізничного вагона.

— Стрибай у воду, — гукнув хтось із берега.

– І це справді було б найбезпечніше для матроса. Та він продовжував нелюдським зусиллям стримувати вантаж, аж доки Клинченко і хтось із військовополонених прийшли йому на допомогу. Спільними зусиллями колеса вкотили на палубу.

Того, що впав у воду, врятували. Німецький конвоїр ударив його кілька разів прикладом автомата й примусив знову стати до роботи, не зваживши на просьби інших військовополонених і вантажників дати людині підсушити одяг, бо з моря дув різкий холодний вітер.

Під час перерви, коли з табору привезли баланду для полонян, Клинченко підійшов до матроса й непомітно для вартових поклав йому в кишеню шмат хліба. Той подякував, розламав навпіл і простягнув своєму напарникові.

— Як же ви, хлопці, так необережно працюєте? — покартав їх Микола.

— Не в обережності чи вмінні тут справа, — відповів з прикрістю моряк. — Годують баландою, а роботу, гади, дають бач яку? Ноги підгинаються. От він і впав.

— Ну, а ти чом не стрибнув у море? Хай би вони, ті бісові колеса, на дно пішли. Знали б фріци, що не можна голодних людей на таку роботу ставити.

— Ех, чоловіче, легко тобі поради давати. Не втримай я з вашою допомогою колеса — Петра обвинуватили б у саботажі й — до стінки. Перший-ліпший офіцер конвою може знущатися над нами. Та що там офіцер! Бачив, як солдат Петра бив? А вбив би — це йому безкарно минулося б. Ми ж для них не люди, а номери…

Наступного дня Клинченко передав матросові, якого звали Павлом, цілу хлібину. Перш, ніж взяти її, той недовірливо спитав:

— Де ти зміг стільки дістати?

– Їж! Артіль з вами ділиться…

Павло взяв хліб і розрізав на двадцять пайок — по числу людей команди полонених, у якій він працював, а Миколу попередив:

— Будь обережним: побачать в тебе фашисти цілу хлібину — потягнуть до гестапо. Буханець хліба — скарб! Аж не віриться, що ми їли його колись досхочу…

Клинченко попередив майора Альбрехта, що намітив собі об'єкт для вербування, та людина ця дуже виснажена і взагалі в інтересах справи йому потрібно з десяток хлібин і хоч кілограмів зо два сала. Одержав усе, що просив. Поступово передав продукти військовополоненим.

Тепер він бачився з ними щодня. І чим пильніше приглядався до Павла, тим більше подобався йому цей хлопець своєю неприхованою ненавистю до гітлерівців, сміливістю, дбайливим ставленням до товаришів. Наймолодший за віком, він тут мав найбільший авторитет.

На п'ятий чи шостий день знайомства Павло під час обідньої перерви, коли вони стояли трохи осторонь інших, сказав:

— Послухай, — браток! Ти, бачу, свій. Не зрадиш. А втім, я не побоявся б звернутися з своєю просьбою до першої-ліпшої людини. Крім, хіба, отих…

Матрос презирливо кивнув у бік конвоїрів і повів далі:

— Доручення моє — не з важких. Але потребує, як би точніше висловитися… ну, людяності. Довелося мені чути від одного, що людині все важливо тільки за життя. «А помру, — твердив він, — хай хоч собакам викинуть. І яка по мені в людей лишиться пам'ять — теж наплювати…».

Рано нас, молодих, війна навчила думати про це. Та коли вже довелося, скажу так: мені не все одно. Якщо стати на точку зору мого тодішнього опонента — розірветься зв'язок часів і поколінь. Люди стануть егоїстами і космополітами. Винищать природу: після мене, мовляв, хоч потоп. Животітимуть собі такими метеликами-одноденками. Не кожному, звичайно, дано народжувати ідеї, які світитимуть вічними вогнями. Не у всякого є талант писати твори, що ввійдуть у скарбницю світової культури, чи споруджувати собор Василя Блаженного або Дніпрогес. Та залишити по собі хоч добру пам'ять, принаймні в близьких, у товаришів — може й повинна кожна людина. До чого веду? Може статися, що живим з пекельного цього полону не вийду: голодом заморять чи тиф прищеплять, або й просто розстріляють. Так от, не хотілося б, браток, щоб у рідної матері, друзів, дівчат знайомих лишилася по мені погана пам'ять. Як виженуть німців — напиши моїй мамі: так і так, мовляв, зустрічалися в Маріуполі. Терпів ваш Павло серед багатьох інших фашистську наругу. Йшов на дно, але не здавався. Завжди думав про вас, про Радянську свою Вітчизну. Тим живий був. І надіявся, ще ворога бити… Ось тобі адреса.

— Так ти москвич, виходить, Павло Астров. Слово честі: листа обов'язково напишу. Якщо живий лишуся, звичайно. А помиратиму — комусь іншому передам, знову ж таки, якщо трапиться хтось під рукою. Тільки Впевнений, що ти і сам ще з фашистами поквитаєшся, додому повернешся. Героєм. Хіба мало шляхів до под вигу? Особливо на війні!

Павло гірко усміхнувся:

— Для цього ще колючий дріт подолати треба. А як? Скільки сидимо тут з хлопцями, стільки й мізкуємо над цим. Втекти з табору не так уже й важко. Та де переховатися? Тікають лише ті, кому пощастило встановити зв'язки з партійним чи комсомольським підпіллям. Не підкажеш, Миколо, адреси? Є тут, кажуть, багато та ких, які переховують втікачів. До тебе не набиваюся: нас разом бачили… Але допоможи. Зброєю теж, якщо можеш. У нас тут план один є: перебити охорону, захопити якесь судно і податися до своїх на Тамань. Пів-шляху б пройти. А там можна зустріти кораблі Азовської флотилії й стати під їх захист.

— Від цього варіанта треба відмовитися, Павле.

— Чому? — насторожився Астроц.

— Тому, що на Тамані наших уже немає. Кораблі Азовської флотилії, пробившись раптовим ударом через Керченську протоку, вирвалися в Чорне море.

— А ти звідки все це знаєш?

— З німецьких таємних документів.

— Через підпілля?

— Ні, особисто.

— Хто ж ти такий?

— Людина, яка хоче допомогти тобі, підказати інший, крім утечі, рятівничий шлях. Та хочу остаточно переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, як ти сюди потрапив. Ким до