Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Хоч він уже давно виїхав з Польщі і хоч у нього не зосталося слідів від пейсів, а коли пообіцяєте, що це лишиться між нами, я вам по секрету скажу, що є гадка, ніби навіть там, де в нього починається борода... * Але навіщо нам поширювати плітки? Коротше, він видобув своє старе кантор-ське суботнє вбрання й шовковий пояс. Жилетку він застебнув на всі гудзики і набрав такого святенницького вигляду, що обидва Швальби разом з містером Кламером не могли стриматися і вибухнули реготом:

— Що це таке?

— Америка! — відповів їм ломжинський кантор одним тільки словом, а далі пояснив: — Америка, розумієте мене, це не Європа, а Нью-Йорк не Лондон. Америка — це країна, де одно з двох: якщо ти артист — то артист, а якщо кантор — то кантор. Второпали?

Чи второпали вони, чи ні — невідомо. Але ломжинський кантор мав практичний розрахунок: поки його діти колись почнуть заробляти в Америці, поки трупа акторів колись почне загрібати золото повними жменями в золотій країні, він тим часом помолиться біля амвона (наближалися осінні свята) перед своїми земляками, лом-жинськими євреями, які викликали його сюди з його музичною сімейкою. Хвалити бога, він ще почуває в собі силу. Під час мандрівки морем він нічого не втратив. Навпаки, він почував, що подорож пароплавом трохи відсвіжила голос, уже йому лоскоче в горлі, мучить сверблячка і з самого ранку, відколи на крайнебі показалася земля, кортить заспівати. Одне слово, ломжинський кантор відчув у собі кантора, тому одягся, як кантор, і набрав кан-торського вигляду, як то личить напередодні свят.

Канториха теж прибралася святково, нап'яла на руду перуку шовкову хустку, зав'язавши її двома кінцями, але обидва вуха стирчали, щоб, по-перше, видно було срібні позолочені сережки, які теліпаються у неї у вухах ще з часів весілля; а по-друге, чому не показати трошки і своє власне русяве волосся? Хіба вгадаєш, яка то країна Америка? Хто знає, що там більше до вподоби: скромність чи розбещеність? Можливо, там потрібно і те, й те? Хіба вгадаєш в отій Америці?..

Зате їхні діточки, вся музична сімейка була вбрана цілком по-європейському. Всі від найстаршого до найменшого були вдягнені по-дитячому: короткі штанці, що оголювали дебелі литки, кацавейки й маленькі капелюшки, з-під яких видно було волосся. Короткі штанці й довге волосся носили всі уславлені вундеркінди — Губерман, Фідельман і Гриша Стельмах — доти, доки можна було приховати бороду й вуса, які в певний час, як відомо, починають проростати і ростуть скажено, хоч голіть їх, хоч ріжте, хоч будь-що робіть з ними!

Хто-хто, а музична сімейка була задоволена цією по-

дорожжю більш за всіх. їм золота країна обіцяла більш, ніж будь-кому. Коли їм переказали радісну новину, що вже видно Америку, вони всі вибігли на палубу, обнялися, поклали одне одному руки на плечі й усі разом, немовби змовившись наперед, заспівали американської пісеньки під такт хвилям, що бушували тепер не так гнівно, а більш ритмічно:

— А-ме-ри-ка! Аме-ри-ка!..

Розділ 23 МОРЕ СПОКІЙНЕ

Спокійний був океан біля берегів Америки, коли пароплав став наближатись до Нью-Йорка. Не Тихий, а спокійний.

Розбурханий океан після бурі важко дихає, як украй знесилений велетенський звір. Він величний і навіює жах, коли дає цілковиту волю своїм хвилям. Але особливо прекрасний океан, як заспокоїться. Усе багатство барв, що є в природі, відбивалося тепер у воді, приваблюючи очі зба-дьорілих пасажирів. Це було їм нагородою за муки, яких вони зазнали протягом кількох нестерпних днів тяжкої подорожі. Знову пройнялися всі вдячністю до чудової природи і захватом перед її довічною могутністю. Вони від щирого серця простили океанові пережите і знову висипали всі на палубу, знову почали споглядати й милуватися чудовим краєвидом, знову були задоволені, веселі й радісні, ніби нічого не сталося.

Але коли всі пасажири, наближаючись до Нью-Йорка, були задоволені, то молода парочка, яка стояла під руку на палубі, пригорнувшись одне до одного, була чи не най-щасливіша від усіх на пароплаві. В усякому разі, так здавалося. Дуже гарна була ця парочка, гарна, юна, свіжа й щаслива. Багато очей дивилися на неї, і всі заздрили. Яка щаслива парочка!

Хто вони були? Певна річ, не хто інший, як примадонна Швальб з її коханим Лео Рафалеском. Чи був Рафа-леско щасливий — не знаємо, але що Генрієтта почувала себе на сьомому небі — це напевно.

Щаслива, дуже щаслива Генрієтта! Вона таки досягла свого! Стільки часу полювала вона на цього вродливого парубка, з першого дня, як познайомилася з ним у Львові, аж до останніх днів у Лондоні. І тільки тут, на пароплаві, їй пощастило впіймати його — він її бранець, вона його перемогла!.. Яка це перемога — знає тільки вона, а більше ніхто. В її очах відбивалася ця перемога. Обличчя сяяло від щастя, найвищого, найбільшого щастя. Все її єство кричало вголос: "Дивіться, цей гарний парубок з добрими лагідними очима, з русявими гарними локонами — щоб лихе око його не зурочило,— тепер мій! Мій! Мій!.."

Вона сперлася на його руку ще дужче, пригорнулась ще ближче і знизу вгору заглядала йому глибоко-глибоко в очі, намагаючись розгадати, який вогник світиться в них, довідатись, про кого він тепер думає. Про кого? Ха-ха! — напевне, про неї, а то ще про кого? Спробуйте, будь ласка, пройдіться пароплавом з кінця в кінець, огляньте всі класи й знайдіть ще одну таку вродливу дівчину, як Генрієтта Швальб, з таким білим обличчям, з такими губ-ками-вишеньками, з такими оченятами, що так майстерно пускають бісики й дивляться нібито короткозоро, з такими перловими зубками, що, коли вона сміється, всі чоловіки шаленіють від захоплення. Знайдіть ще одну таку на пароплаві, на якій так елегантно лежала б сукня, в якої волосся було б так розкішно зачесане, а капелюшок так пасував цьому волоссю, і щоб комір так гарно облягав шийку, щоб рукавички так обіймали ручку? А хто має стільки коштовностей? Стільки діамантів?

Ах, можливо, на пароплаві є жінки, що мають кращі діаманти. Наприклад, ота висока сухорлява англійка з золотими зубами має на собі коштовності — дай боже Генрієтті хоч би половину: на шиї — перли, у вухах — смарагди, медальйон із смарагдів, на всіх пальцях сапфіри, рубіни і смарагди, смарагди, смарагди. Але який вигляд має ця дама? Страховище! Як воно їй личить? Яку принадність має? Якби вона, Генрієтта, наприклад, наділа на себе всі коштовності? О! Вона матиме смарагди. Напевне матиме їх. От тільки приїдуть до Америки. От тільки роздивляться, на якому вони світі. Нехай лиш Рафа-леско виступить на сцені... Нехай-но проведе кілька добрих гастролей. Нехай публіка побачить, який це талант, тоді вже будуть діаманти, сапфіри, рубіни й смарагди...

— Тобі подобаються смарагди?

Генрієтта горнеться до Рафалеска і не спускає з англійки своїх нібито короткозорих очей.

— Які смарагди? — здивувався Рафалеско.

— Сліпий Ясю! Ха-ха! Хіба не бачиш?

"Ні, він не бачить. Ні англійки, ні смарагдів. Він навіть не дивиться туди, куди йому показують. Якийсь замріяний янгол з того світу. Ха-ха!"

Генрієтта засміялася... Не тому, що є причина до сміху, а щоб показати ще раз перлові зубки. Вона дивилася на Рафалеска новим поглядом, який нещодавно вивчила перед дзеркалом.

Цей погляд вона запозичила у короткозорої жінки з лорнетом у Лондоні перед від'їздом. Та жінка здалася їй чарівною в момент, коли, примруживши очі й насупивши брови, дуже короткозоро дивилася в лорнет. Генрієтта зразу перейняла цю позу, вона стала проти дзеркала, примружила очі, насупила брови — і з того часу почалося.

— Єнтко, що з тобою? — одного разу віч-на-віч спитав у неї брат Ізак.

— А що хіба, Іцику?

— Чого це ти раптом почала кривлятися, коли дивишся?

Генрієтта почервоніла, послала брата під три чорти, але більше вже не могла дивитися інакше, як та короткозора жінка з лорнетом.

То був час — і зовсім недавно,— коли Рафалеско ще не належав їй. На перешкоді була тоді Златка. Ота нікчемна дівчина з гострим носиком. Генрієтта сама нічого не помічала, але їй розкрили очі брати Ізак і Нісон... Надто палають очиці у Златки, коли вона помічає його, надто червоніють щічки, коли Рафалеско дивиться на неї, і надто часто залишаються вони вдвох на самоті... На це звернув її увагу брат Ізак. Одного разу він сказав Генрієтті: "Ходімо, дурепо, я тобі щось покажу..." Він повів Генрієтту за руку, підвів до дверей і наказав глянути в замкову щілину. Але те, що Генрієтта побачила, було цілковитою протилежністю до того, що мав на увазі її брат. Вона побачила, що Рафалеско ходив по кімнаті, опустивши голову й засунувши руки в кишені, а нікчемне дівчисько з гострим носиком — Златка — сиділо на стільці й плакало... "її брат,— казав згодом Рафалеско,— страшенно хворий. Лікар каже, що Гольцман у смертельній небезпеці..." — "Викручується,— зробив висновок Ізак Швальб, що стежив за ними, як справжній шпигун.— Якщо брат небезпечно хворий, то хіба сестра повинна сидіти в чужого парубка на колінах і лити сльози?.." — "Ти брешеш, як собака!" — кинула йому в обличчя Генрієтта і грюкнула дверима. Проте хробак ревнощів глибоко занурився в її серце і нишком точив, точив... Неспокій опанував її, ох, скільки вона переживала тоді!.. Але, хвалити бога, нарешті здихалася халепи. Тепер вона з ним сама. Тепер нікого немає на перешкоді. Нікого, ніякої небезпеки!..

Перше, що треба зробити, коли вони прибудуть до Нью-Йорка — так вирішила Генрієтта,-—це сфотографуватися вдвох з ним у різних позах. Поза перша: вони вдвох ідуть на прогулянку, міцно взявшись під руку. Він— в елегантному сірому пальті; вона — з боа на шиї, капелюшок набакир... Поза друга: вони сидять одне навпроти одного за кругленьким столиком. Він тримає її ручку в своїй руці і дивиться на її анфас у той час, коли вона примружила очі і зовсім зсунула брови, точнісінько, як та короткозора жінка з лорнетом. Поза третя: на світлому тлі дві голівки: його та її, вони міцно притулились одна до одної. Тут її очі мають бути широко розплющені і дивитися вгору, як у святої мадонни... Поза четверта... Але як дожити, як діждатися щасливої хвилини, коли вони вже приїдуть в Америку!

— Ще далеко до Америки?

Рафалеско не чує, зовсім не чує, що Генрієтта Швальб говорить до нього, і вона повертається знову до своїх думок про фотографування одразу ж після їх прибуття до Нью-Йорка.