Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

ве­ликі гроші, чи­ни. Хіба ж у те­бе ро­зум не та­кий, як у лю­дей?

- Їздять, бо дурні; а ро­зумні лю­ди си­дять на однім місці та не ри­па­ються.

Минув тиж­день; Зо­ся знов по­ча­ла гриз­ти го­ло­ву чо­ловікові. Ве­ли­ке місто, нові лю­ди, но­ве то­ва­рист­во, мо­лоді па­ничі, - все те тяг­ло її ку­дись, не да­ва­ло спо­кою.

- Якиме! ду­май­мо що-не­будь, бо жит­тя моє важ­ке. Про­да­вай грунт оцей по­га­ний з свиньми, з кач­ка­ми, з вівця­ми, та їдьмо до Києва.

- Оце! як кор­жа, так кор­жа! як спе­че­мо, то й да­мо, - одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж уго­ру підско­чи­ла.

- Чи ти не ба­чиш, що діти ву­хаті! По-яко­му це ти за­ки­нув? За­раз мені зап­ря­гай коні, та їдьмо до Києва! Нам тре­ба дітей вчи­ти. А тут де ти їх вчи­ти­меш? Тільки вив­чаться го­во­ри­ти, як го­во­ри­ла твоя ма­ти, та співа­ти му­жицьких пісень! їдь мені за­раз!..

Зося вже ре­пе­ту­ва­ла і присіка­лась до Яки­ма.

- Оце при­че­пи­лась на­ха­ба та якась при­че­па! Не хо­чу, не піду. Не мав кло­по­ту, то поїду йо­го шу­ка­ти! Не ма­ла ба­ба кло­по­ту, - та ку­пи­ла по­ро­ся… щоб кувіка­ло на всю са­ди­бу з нудьги в са­мо­тині без по­ро­ся­чо­го то­ва­рист­ва.

- Не кло­по­ту шу­ка­ти, а щас­тя! ро­зумієш? щас­тя-долі собі й дітям.

- Та дітей мож­на во­зи­ти до шко­ли своїми кіньми!

- А ми? а я? Хіба я жи­ву не для се­бе? Тут я не жи­ву, а тільки жи­вотію та чеврію. За­нидіємо ми ту­та з дітьми.

Так гриз­ла Зо­ся го­ло­ву Яки­мові сли­ве що бо­жо­го дня тро­хи не півро­ку і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. З ве­ли­кою не­охо­тою, ніби спи­ня­ючись, Яким поїхав до Києва на­пи­ту­ва­ти місця. Він ру­шив з місця в до­ро­гу і більше тим, що са­ма Зо­ся поїха­ла з ним.

Приїхали до Києва, ста­ли на станції.

- Зосю! побігай собі тро­хи по го­ро­ду, набігай­сь, по­гу­ляй, та вернімось знов до­до­му! Чо­го нам сю­ди пе­ре­би­ра­тись! Ха­та в нас своя, гар­на, теп­ла; шма­ток хліба свій. Сидіти б та не ри­па­тись!

- А ха­зяй­ст­во, а клопіт! Ко­ли вже маємо грунт і ха­зяй­ст­во, то тре­ба ко­ло йо­го кло­по­та­тись, та пильну­ва­ти йо­го, та піклу­ва­тись усім.

Зося побігла, роз­пи­та­ла, де «гу­бернські міста», знай­шла всі вхо­ди й ви­хо­ди, скрізь во­ди­ла за со­бою Яки­ма, тро­хи не пхну­ла йо­го в двері з «про­шенієм». Яким якось ви­пад­ком та­ки дістав місце в Києві, тро­хи кра­ще, ніж в своєму повіто­во­му місті.

Рада вер­ну­ла­ся Зо­ся до­до­му і до­ро­гою так на­тур­ка­ла ву­ха своєму чо­ловікові, так роз­ма­лю­ва­ла йо­му міське жит­тя у ве­ли­ко­му го­роді, ті чи­ни, хрес­ти, гроші, які він мав ко­лись там діста­ти, що Яким був вже радніший про­да­ти батьківський грунт хоч і за­раз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські про­да­ли за­раз батьківську ха­ту, грунт з сад­ком і мли­ном за кільки ти­сяч кар­бо­ванців. Небіжчик Лемішка на­че дійсно знав, що не йо­го уну­ки й прав­ну­ки топ­та­ти­муть стеж­ки в йо­го са­ду.

Перейшла батьківщи­на в чужі ру­ки.

Приїхали в Київ, най­ня­ли гар­неньку квар­ти­ру. Але за од­ну квар­ти­ру пішла тро­хи не по­ло­ви­на жа­лу­ван­ня Яки­мо­во­го за цілий рік.

- Що ти ро­биш, Зо­сю? - го­во­рив Яким.

- Дай же по­жи­ти по-людській хоч один рік, - од­ка­за­ла Зо­ся. - Гро­шей у нас до­волі.

І Зо­ся за­жи­ла по своїй впо­добі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як уб­ра­лась во­на у чу­до­ву сук­ню, на­ки­ну­ла че­рез пле­че нез­ви­чай­но ко­кет­ли­во шаль, як роз­пус­ти­ла ку­че­ря­ми свій дов­гий во­лос, та ще й, са­мо по собі, при­ту­ли­ла ба­га­то чу­жих кіс; як во­на взу­лась в ма­ле­сенькі гар­не­сенькі че­ре­вич­ки. Всі ди­ви­лись на неї, як во­на пли­ла - не йшла - по ву­ли­цях, всі роз­пи­ту­ва­ли про неї.

Незабаром приїха­ли до їх в гості Лю­ци­на й Ру­зя. Зо­ся спра­ви­ла вечір. Ще зран­ку прибіга­ли уряд­ни­ки з візи­та­ми, а з со­бою при­во­ди­ли юр­бу па­ничів. Яким ду­же зди­ву­вав­ся, що во­ни об­хо­ди­лись з Зо­сею, як із знай­омою…

Ввечері на бал наїха­ло ба­га­то то­ва­ришів Яки­мо­вих, на­чальників, па­ничів, го­во­рю­чих, ввічли­вих.

Зося бу­ла і ха­зяй­кою, і ца­ри­цею ба­лу. Од неї не одс­ту­па­ли па­ничі, біга­ли, про­си­ли на танці, ло­ви­ли кож­не її сло­во, слідку­ва­ли очи­ма за нею. Оце бу­ло жит­тя, яко­го ба­жа­ла Зо­ся, про яке во­на ко­лись ма­ри­ла вкупі з сест­ра­ми, яко­го потрібно бу­ло для її ве­се­лої, гу­ля­чої вдачі!

Вечори з тан­ця­ми йшли за ве­чо­ра­ми. По­пе­ре­ду Зо­ся од­мов­ля­лась тим, що їм тре­ба знай­ти же­нихів для сес­тер. Од­на­че же­ни­хи не трап­ля­лись, і не­за­ба­ром два на­чальни­ки Яки­мові, удівці, заб­ра­ли їх до се­бе за ха­зяй­ок. А па­ничі все наліта­ли ве­чо­ра­ми, а збірня й танці все не пе­рес­та­ва­ли.

Якимові об­рид­ло та­ке нес­покійне пус­те жит­тя, ос­то­гид­ли гості, навіть кар­ти без­пе­рес­тан­ку. Він не хотів вже й ви­хо­ди­ти до гос­тей.

- Якиме! бо­га бійся! вби­рай­ся, при­че­пу­рись тро­хи та йди до гос­тей. Ди­вись, да­ми си­дять та нудьгу­ють! Іди-бо роз­ва­жай їх комплімен­та­ми.

- Одчепись ти з своїми да­ма­ми! В ме­не язик не на пру­жи­нах. Хіба я обіз'яна, що бу­ду пе­ред ни­ми що­ве­чо­ра, що­го­ди­ни шту­ки по­ка­зу­ва­ти.

- Якиме! Ти ме­не комп­ромітуєш пе­ред людьми. Йди! Не муч ме­не. Ти розм'яки­нивсь, як ве­ли­ке ле­да­що. Я вже кільки раз од­мов­ля­лась, що ти нез­ду­жаєш і не ви­хо­диш навіть з до­му, а сьогодні гості ба­чи­ли те­бе на ву­лиці.

- То ска­жи їм, що ме­не тряс­ця схо­пи­ла, та тря­се так, що мені гості не в думці, йди ли­шень, йди в гос­тин­ну, бо оті ше­лих­вос­ти та підчих­вос­ти нудьгу­ють та­меч­ки без те­бе.

- Ох я не­щас­ли­ва з та­ким чо­ловіком! - про­мо­ви­ла Зо­ся і ніби­то зап­ла­ка­ла.

- Ох я не­щас­ли­вий з та­кою жінкою! Чи ти знаєш, що сли­ве по­ло­ви­ни батьківських гро­шей вже не­ма?

- Будеш слу­жи­ти, ма­ти­меш чи­ни й гроші, йди ж бо! Я не втерп­лю та ще на­роб­лю пла­чу й га­ла­су на цілий дім.

І Яким, як та ма­ши­на, му­сив на­тя­га­ти сіртук і йти до гос­тей. Зо­ся йо­му зда­ле­ки мор­га­ла й ки­ва­ла, як він пе­рес­та­вав роз­мов­ля­ти з да­ма­ми, і він з ве­ли­кою нап­ру­гою му­сив знов ле­пе­та­ти нісенітни­цю.

- Якиме! про­ве­ди ме­не в царський сад. Сьогодні там ве­ли­ке гу­лян­ня.

Яким, хоч і че­рез си­лу, одя­гав­ся і про­во­див її в сад, по разів сто кру­тя­чись з нею, ніби в хре­щи­ка гра­ючись, по доріжках.

- Якиме! сьогодні мит­ро­по­лит слу­жить в Софіївсько­му со­борі. Там бу­де ба­га­то панів. Про­ве­ди ме­не, го­лу­бе!

І Яким одя­гав­ся і про­во­див її, а потім му­сив з нею пе­рей­ти разів три Хре­ща­тик.

- Якиме! сьогодні свя­то. В Братсько­му мо­нас­тирі рек­торі ака­демії чи­тає чу­до­во акафіст. Мені про акафіст бай­ду­же. Але там бу­дуть самі арис­ток­ра­тичні да­ми. Піду по­див­люсь на убо­ри.

І Яким віз її до Братст­ва.

Так тя­га­ла во­на му­жа за со­бою, ніби на­ли­га­чем. І звик він по­ко­ря­тись, як ма­ши­на, пе­редніше за лю­бов, а