Анна Зегерс - Сьомий хрест

десять хвилин. Повз нього раз у раз проносилися автомашини: навантажені всячиною грузовики, військові автомобілі, авто з розібраним літаком, приватні машини з Бонна, Кельна, Вісбадена, машина «опель» нової, незнайомої йому моделі. Яку зупинити? Оцю? Чи зовсім не треба? І він ішов далі, ковтаючи пилюку. Вичурнула іноземна машина, за кермом єдиний пасажир, іще не старий чоловік. Георг підняв руку. Власник машини одразу ж загальмував. Він уже кілька секунд тому побачив Георга, що йшов по шосе. Під впливом нудьги й самотності — адже вони можуть в кого завгодно викликати цікавість до випадкового супутника — чужинцеві здалося, ніби він чекав від Георга знаку зупинитися. Він відсунув від себе купу пледів, плащів та різних пакунків і спитав:

— Куди?

Вони обмінялися короткими, пильними поглядами.

Чужинець був високий, худорлявий і блідий, з безбарвним волоссям. Його спокійні голубі очі з безбарвними віями не виражали нічого: ні суму, ні веселощів.

Георг сказав:

— У Гехст.

Коли в нього зірвалося це слово, він злякався.

— О-о, — сказав чужинець, — а я у Вісбаден. Але нічого, нічого! Вам холодно? — Він ще раз зупинив машину і накинув один з своїх картатих пледів Георгові на плечі. Той закутався. Вони посміхнулися одне одному.

Знову рушили. Георг перевів погляд з обличчя чужинця — за щокою в нього стирчала жувальна гумка — на його руки, що тримали кермо. Ці безбарвні й ніби безкості руки були виразніші за обличчя. На лівій виблискували два персні. Один з них Георг прийняв був за обручку, але скоро помітив, що перстень перевернутий і в нього вправлено жовтуватий плаский камінь. Георгові було неприємно, що він так уважно все це розглядає, але він не міг відвести очей від персня.

— Горою далі, — сказав чужинець, — зате красивіше.

— Що?

— Нагорі ліс, низом ближче, зате пилюка.

— Горою, горою, — сказав Георг.

Вони звернули і майже непомітно почали підніматися вгору між полями. Але забавом Георг схвильовано помітив, що наближаються вершини гір. Запахло лісом.

— Буде гарний день, — сказав чужинець. — Як по-німецькому звуться оті дерева? Ні, отам, цілий ліс. З червоним листям.

Георг відповів:

— Буки.

— Буки. Добре. Буки. Ви знаєте монастирі Ебербах, Рюдесгайм, Бінген, Лореляй? Дуже красиво…

Георг промовив:

— Нам тут більше подобається.

— Ах так, розумію. Хочете випити? — Він знову зупинив машину, порився у своїх речах, витяг пляшку, відкупорив. Георг ковтнув і скривився. Чужинець засміявся.

Його зуби були такі білі й великі, що здавалися б штучними, аби не так виразно виступали з ясен. Десять хвилин вони підіймалися доволі крутим схилом. Георг заплющив очі і вдихав п’янкі пахощі лісу. Нагорі чужинець почав охати й ахати й благав Георга помилуватися краєвидом.

Георг повернув голову, але очей не розплющив. Дивитися туди, на річки, поля й ліси він зараз не міг. Вони трохи проїхали просікою й завернули в буковий ліс. Вранішнє світло просочувалося крізь листя великими золотими краплями. Краплини світла з шелестом спадали додолу — дерева ронили листя. Георг старався подолати своє хвилювання. На чолі спливали сльози. Він дуже ослабнув. Вони їхали узліссям. Чужинець сказав:

— Ваша країна дуже красива.

— Еге ж, країна, — на те йому Георг, — Чому?

— Багато лісу, хороші шляхи. Народ теж. Дуже чисто, дуже порядок.

Георг мовчав. Час від часу чужинець поглядав на нього; як майже всі чужинці, він ототожнював окрему людину з народом. А Георг дивився на його руки: ці міцні, але безбарвні руки викликали в ньому легке почуття огиди.

Ліс лишився позаду, вони їхали між скошеними полями, а потім між виноградниками. Ніде не видно ані душі, не чути ані звуку; здавалося, немов кругом безлюдна пустиня, хоч кожен клаптик землі був оброблений. Чужинець скоса глянув на Георга і перехопив пильний погляд, втуплений у його руки. Георг здригнувся. Тоді цей клятий чужинець зупинив на мить машину, але лише для того, щоб повернути перстень каменем догори. Він показав його Георгові.

— Вам дуже подобається?

— Так, — поволі проказав Георг.

— Візьміть, коли подобається, — спокійно мовив чужинець і посміхнувся самими губами.

Георг сказав рішуче:

— Ні. — А що чужинець не зразу забрав руку, він повторив різко, наче його хто силував: — Ні, ні! — «Я міг би його заставити, — промайнуло в Георговій голові, — жодна жива душа не знає цього персня». Та вже було пізно.

Його серце калатало дедалі дужче. Уже кілька хвилин збігло, як вони, звернули з узлісся над долиною і їхали серед глибокої тиші; в його голові ворушилася думка, зародок думки, якої він сам іще не усвідомлював. Але його серце калатало й калатало, немов воно було прозорливіше за розум.

— Чудове сонце, — сказав чужинець.

Він їхав зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину. «Якщо я надумаю зробити це, — думав Георг, — то чим? Хто б не був цей тип, все-таки він не з картону. І руки в нього теж не картонні; він захищатиметься». Георг поволі опустив плечі. Його пальці уже торкалися ручки, якою заводять машину, що лежала біля його правої ноги. Вдарити по голові й викинути з машини. Тут вія довгенько пролежить. Така вже його доля, що він мене і зустрів. Такі настали часи. Життя за життя. Поки його знайдуть, я драпону за кордон на цій розкішній колісниці.

Він відсмикнув руку, відштовхнув залізяку правою ногою.

— Як називається тут вино? — спитав чужинець.