Кірстен Бойє - Скоґландія

в густому лісі самотою. Мисливці навідувалися сюди не часто й не надовго, хіба восени, коли виходили на лося. Отож спокою мешканців хатини ніхто не порушував. Найближча шосівка закінчувалась за кілька миль звідси, а висипаний гравієм путівець уже за сто-двісті метрів перетворювався на дві порослі травою колії в піску, якими в дощ навряд чи й проїдеш. Зате до узбережжя — палицею докинути, часом сюди, здавалося, навіть долинав запах моря. Це було непогане місце для штаб-квартири, хоча від столиці й не близько.

— І що тепер? — нетерпляче спитав юнак, що вже довгенько копирсався в погаслому каміні.

Він мав років вісімнадцять, не більше; іноді Нагіру аж лякало те, які молоді люди її оточували, з яким захватом вони чекали пригод, як легковажно ладні були ризикувати життям, скільки в них було ненависті.

— Зачекаємо, — відповіла Нагіра.

Другий, що сидів на вичовганій канапі, запускаючи п’ятірню в м’яке собаче хутро, звів очі й промовив:

— Чекати, чекати й чекати! Хіба ми задля цього приєдналися до тебе? За п’ять днів ухвалять закон. І введуть війська.

— Ти казала, їх треба залякувати! — вигукнув перший. — Забула вже? Тоді нащо ж ми підривали бомбу коло будівлі парламенту? Ти казала, після смерті короля від нового уряду тут, на півночі, нам сподіватися вже нема чого, і тепер лишається тільки одне: показати їм, з чим вони щодня мають рахуватись, якщо відмовлять нам у наших правах!

— Ми це й зробили, — стомлено озвалася Нагіра. Колись і вона могла цілісіньку ніч не спати, розмовляти, складати плани. Як тепер оці юнаки.

— І що це нам дало? — вигукнув юнак, котрий сидів неподалік на килимку перед каміном. — А нічого! Ми не лише не дістали від них додаткових прав — вони навіть відібрали в нас ті поодинокі, які за нами визнав був король! А за кілька днів уведуть на північ війська, і тоді…

— Ти сам кажеш, Лороку, що той теракт нам нічого не дав, — промовила Нагіра. — Вони не злякалися. Навпаки, той кратер біля парламенту лише додав їм аргументів для того, щоб іще дужче утискувати небезпечну північ.

— Виходить, вони, таки бояться нас! — вигукнув Лорок. — Вони в паніці! Хоча й не знають іще, на що ми здатні! Тепер вони не мають почуватися в безпеці жодної хвилини! Вони мають щодня тремтіти на своїх вулицях, щомиті потерпати, що бомба вибухне в них перед самісіньким носом: у їхніх автомашинах, у потягах, в їхніх розкішних будівлях! Вони вже не мають почуватися в безпеці у своїх домівках, навіть уночі, поки їхній страх зрештою стане такий великий, що вони підуть на поступки й дадуть нам усе, чого ми вимагаємо, аби лиш знову спокійно спати!

— Так нічого не вийде, — стомлено зітхнула Нагіра. — Я вам пояснювала це вже сто разів. Що жахливіше вони нас боятимуться, то жахливіше й ненавидітимуть. І, перше ніж зробити поступку, відплатять нам такою самою монетою. За кожну смерть у їхніх містах ми заплатимо сотнями смертей у себе. Це безнадійний шлях.

— Ми не боїмося вмерти за свою батьківщину й свою честь! — вигукнув, підхопившись, другий юнак. — Краще вмерти, аніж жити в ярмі! Ми готові скласти голови за праведне діло! Тисячі, десятки тисяч північних скоґландців ладні померти мучениками!

— Не кричи так, Меоноку, — відказала Нагіра. — З того світу, щоб ти знав, вороття немає!

Але сама вона знала, що юнаки цього не розуміють: надто ще вони молоді. І так, як Лорок з Меоноком, міркують тисячі. Якщо дуже скоро нічого не станеться, то так воно, мабуть, і триватиме. Бомби на півдні й на півночі, щомісяця нові жертви, все більше й більше. І що вони так виграють?

«А відповідальність лежить на мені, — подумала Нагіра. — Вони ще дивляться на мене святобливо. Підривати біля парламенту бомбу — то був хибний крок. Але тепер вони прагнуть чимдалі більшого, ці мої діти повсюди в країні. Хіба я маю право про це забувати? Початку слід остерігатись, адже будь-який початок вимагає продовження, а не завершення. А коли хтось скуштує крові один раз, той прагне її знов. Хтозна, чи довго ще я зможу контролювати своїх людей».

— Я йду спати, — сказала Нагіра.

Іноді, після досить довгого й досить міцного сну, вона прокидається з готовим рішенням.

* * *

Вони пливли чотири години. Баркас майже нечутно, під напнутими вітрилами долав морські хвилі. Дорогою вони поминали рибні мілини, й рибалки з човнів подавали Нанукові якісь знаки. Нарешті баркас завернув до рідної гавані. Там його пасажирам довелося знов ховатися під сіті.

— Запроданці є й у нас на півночі, — тільки й сказав Нанук.

Коли вони зійшли на берег, рибалка відвів їх до однієї з перекошених повіток для сітей — трухляве сіре дерево, вицвіле на вітрі й просякле сіллю.

— Поки що вас тут ніхто не шукатиме, — сказав він. — Та якщо вони коли-небудь усе ж таки вас знайдуть, якщо впізнають і спитають, як ви сюди потрапили, мовчіть скількимога. А як почнуть катувати, спробуйте спершу брехати, тільки щоб усі троє — однаково.