Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Green Card 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Green Card" автора Володимир Кошелюк. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 73
Перейти на сторінку:
й катерки. База вражала розмірами. З рейду милувала око берегова зелень й похилі хребти гір. Кораблі стояли рівними рядочками біля причалів.

Нам дали півтора дня, щоб походити по суші.

Навколо розслаблялись веселі й п’яненькі люди. Численні крамнички, що продають туристичний дріб’язок. Місцеві продавці впарюють всяку фігню. І спека, аж мозок плавиться. Прохолодний кубрик став рятівним острівцем від цього гавайського раю.

Аж ось темне каміння вулканів острова Оаху зникло в пінистій синяві. Гіркий вітер рвав камуфляж, дрібні бризки висихали на лиці. Я стояв на палубі й спостерігав за польотами. Літаки потроху вирулювали на старт і зривались із місця, наче схарапуджені коні. За мить перетворювались на мізерну цятку. Ревище стояло дике. Недарма вся палубна команда в навушниках. На височенних надстройках безперестанку крутились антени локаторів. Океан кипів, перекидався пінистими баранчиками. Ф-фу, щось замутило.

Пора до себе.

До Філіппін тяглися днів десять. Якось налетів «маленький вітер». Так його визначив знайомий моряк.

Я ж вирішив, що нам жаба цицьки дасть. Такі хвилі й буруни – сказитись можна. Половина юніта невилазно сиділа в гальюні. Мене мутило, тягло блювать, але вивернуло тільки раз. Шеф посміювався. Через день розпогодилось, проте океан бурчав і ярився, сердито б’ючись об борти.

Маніла – справжній мурашник. Чортове тлумисько людей, човнів, щурів, старців, собак. Сморід – очі виїдає. Поти ллють, форма в темних плямах. Ми тут на десять днів. Звичайно, не в самому місті, а на базі. Ніби плануються якісь спільні навчання.

А ми поки вештаємось містом, витріщаємось на загиджені вулички. Місцеві сновигають, тицяють пальцями. У нас провідник – філіппінський морпіх. Малий, засмаглий, наче жук. Непогано розмовляє англійською.

Гарно тут тільки в Старому місті, де колись оселилися іспанці. Колоніальна архітектура, ліпнина, ковані решітки. Але справжня Маніла лежить навколо, в купах сміття, потоках покидьків, у галасі яточників-крутіїв. Лише на базі, в чистенькій, прохолодній кімнатці можна перевести дух. В інших місцях – відчуття, наче сидиш у теплиці й дихаєш одною водою. І як тут люди живуть?

Утім, виявилось, що не тільки живуть, а й бігають кроси, висаджуються з вертольота, ганяють марші в повній викладці.

Раніше я бував в екваторіальному лісі. Півтора дня в Колумбії назавжди виробили в мене стійку відразу до цієї смердючої непроникної гущавини. Але тут виявилось, що насправді я нічого не знаю про ліс. За чотири дні тренувань моя повага до місцевих морпіхів добряче зросла.

Ми бігли вузькими хідниками, ухиляючись від ліан й колючок, хляпаючи по калюжах, по пояс провалюючись у пузиристу твань, відкидаючи різнобарвне, метушливе гаддя. Тільки гордість морпіха не дозволяла мені впасти в грязюку й виблювати всі кишки. До того ж поряд сержант і капітан. Такі ж замизкані, обпльовані, з розчахнутими ротами і налитими кров’ю очима.

Привал. Попадали на спини, трохи послабивши наплічники. Воду хлебтали, наче собаки. А філіппінці сміються, травлять байки.

– Таке мій старий про В’єтнам розказував…

Сержант умостився зручніше й вів далі:

– Казав – у перші три місяці милю пройдуть, і все, готові. А «чарлі» ганяють лісами – хоч би що.

Тут звичку треба.

– Ви бували десь у джунглях, сержанте?

– Можна сказати, ні. От…

– Підйом!

Крекчучи, матюкаючись, зводимось на ноги. Плутаємо заростями, падаємо, ліземо навкарачки. Раптом нова ввідна – снайперу з групою прикриття знищити передову групу партизан. Шестеро, і я серед них, відколюються від основних сил. На руках карта і GPS. На все про все – чотири години. Прийти, замаскуватись, відпрацювати, наздогнати основну групу. Я – головний.

Веду. У «fire-team» двоє філіппінців. Біжимо. На місце дістались вчасно. Вибрав вогневу позицію, розмістив групу прикриття, замаскувались. Тепер – чекати.

Руки тремтять, око сльозиться. Притискаю приклад – так краще стримати дріж. Вузесенька стежинка, щось шелеснуло в кущах. Деренчливо скрикнула птаха. Нахильці, дрібним кроком, сунуть «партизани».

У мене душа зраділа. Ловлю в приціл останнього – писк. Мить, і перший готовий. Інші теж запищали, замиготіли різнобарвними діодами на жилетах. Що не кажіть, а ці лазерні накладки для навчань – чудова штука. Не дивлячись на «трупів», знімаємось із місця й бігом за своїми, до пункту збору. Тепер ноги несуть легше.

Після цього на авіаносці два дні не було занять. Усі відкисали й відсипались, лікували укуси, подряпини, порізи. Страждали тільки вахтові, проте, зважаючи на наш вигляд, ні в кого не виникло бажання бикувать. Після прогулянок джунглями, від самої згадки про «тропічний рай» хотілося блювати. Краще вже тісний кубрик і хитавиця.

Наступна зупинка – Сінгапур. Стали на рейд уночі. Дивовижа: море рідкого вогню й світляків. Здавалось, всенький суходіл палахкотить вогнями. Стояли декілька днів, тож я вдосталь надивився.

Уся держава площею трохи менша за Сан-Дієго. Такого порядку й чистоти я не бачив навіть у Штатах. Ошатні вулички, бруківка. Асфальт, як скло. Вулиці миють пахучим шампунем. Блискучі висотки в даун-тауні й затишні будиночки далі від середмістя. Спокійні люди, розмірений рух. Смачна їжа. Тут я вперше в житті спробував дуріан. Така собі зелена шипаста диня, яка тхне гнилим часником. Але смак вартий смороду. Ми від душі поласували місцевими делікатесами на зразок ската на грилі або крабів у гострому соусі, але декілька хлопців після цього днів на два забарикадувались у гальюні.

Увечері теж красиво. Різнобарвні фонтани, вода шпує з відкритих пащ чи то левів, чи то дивовижних риб. Утім, виявилось, що це власною персоною покровитель міста – Мерлайон. Вулицями вештаються туристи, п’яних немає. Взагалі тут так безпечно, що місцеві жартують – навіть гола дівчина з пачкою доларів у руці може перетнути Сінгапур із кінця в кінець. Дивовижний край….

Згодом ми вийшли на патрулювання в Південно-Китайське море, нашу зону відповідальності. Які саме завдання ставились командуванням – хто знає. Наша робота – нести вахту, зрідка літати вертольотом над розсипом дрібних зелених острівців.

Бувало, спостерігали з повітря, як біля цих невеликих клаптиків суходолу в морі метушаться якісь буксири, тягнуть баржі. Лише з інтернету я дізнався, що в цій зоні конфліктують Китай, Філіппіни й Малайзія. Китайці насипають чи намивають нові острови, хочуть мати більші площі. Значить, ми – сили стримування. «Велика гра», яка нас не обходить. Наша справа – вахту нести й за порядком дивитися. За все інше хай у командира голова болить…

Поліцейська вахта тільки почалась, ми з напарником поволі обходили свій маршрут, коли нас раптом гукнули. Обертаємось – флотський офіцер.

– Доброго дня, морпіхи!

– Бажаємо здоров’я, сер.

– Хлопці, бачу, що ви не салаги. Є діло.

– Кажіть.

– У моєму юніті двоє матросів геть охрініли. Вони

1 ... 57 58 59 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Green Card"