Стефані Маєр - Сутінки

до цілі настільки вигадливими манівцями — слухати твої слова у думках Джесики… Її розум не вирізняється оригінальністю, мене невимовно дратувало відслідковувати цю нісенітницю. До того ж я не знав напевно, чи насправді ти думаєш те, що кажеш. Це надзвичайно злило мене, — спогад змусив Едварда насупитися. — Я хотів, щоб ти, по можливості, забула мою поведінку першого дня, тому намагався говорити з тобою, як із будь-якою іншою людиною. Правду кажучи, мені не терпілося поспілкуватися з тобою, я сподівався бодай частково розшифрувати твої думки. Проте ти виявилася занадто оригінальною, я незчувся, як безпорадно заплутався у твоїх словах і міміці… ти раптом час від часу поводила рукою чи гойдала волоссям, наповнюючи повітря запахом, що знову й знову п’янив мене…

Потім, пам’ятаєш, тебе ледве не переїхали на моїх очах. Пізніше я вигадав бездоганне виправдання для своїх дій на той момент — адже якби я не втрутився, якби твоя кров пролилася на землю прямо переді мною, не думаю, що у мене стало б сили стриматися і не виказати світу свою справжню сутність. Та це спало мені на думку набагато пізніше. В ту мить єдине, що крутилося у голові, було: «Тільки не вона!»

Він заплющив очі, стомлений вистражданим зізнанням. Я слухала серцем, не розумом. Здоровий глузд підказував, що Едвардові слова мали б до смерті мене налякати. Натомість я відчувала полегшення, що нарешті розумію його. Мене переповнювало співчуття до його страждань — навіть зараз, коли він зізнавався у непереборному бажанні забрати моє життя.

Зрештою я заговорила, запитала слабким голосом:

— У лікарні? Його очі блискавкою вдарили по моїх.

— Я був шокований. Не міг повірити, що все-таки поставив родину під загрозу, віддав себе у твою владу — у владу людини. Наче мені потрібен додатковий мотив, щоб убити тебе… — (Щойно слово злетіло з вуст, ми одночасно здригнулися). — Та ефект ви йшов протилежний, — швидко продовжив він. — Я посварився з Розалією, Емметом та Джаспером, коли вони натякнули, що час вирішити проблему… то була найгірша сварка у житті. Мене підтримали Карлайл і Аліса, — сестрине ім’я змусило Едварда скривитися. Хотіла б я знати чому. — Есме сказала, що слід робити, аби я зміг залишитися з ними, — поблажливо похитав він головою. — Ввесь наступний день я підслуховував думки кожного твого співрозмовника. Мене приголомшило, що ти дотримала слова. Я не розумів тебе, та усвідомлював, що не можна підпускати тебе ближче до себе. Я докладав титанічних зусиль, аби триматись якнайдалі від тебе. Та аромат твоєї шкіри, волосся, твого дихання день у день діймав мене, як і за першої зустрічі. Наші погляди зустрілися; у його очах забриніла ніжність.

— Тому я радше зголосився б тоді, тої першої миті, викрити нашу природу — ніж тут і зараз, за відсутності жодного свідка і жодної перепони, скривдити тебе…

Я — людина, цього достатньо, щоб поставити наступне запитання.

— Чому?

— Ізабелло, — дбайливо вимовив він моє повне ім’я, вільною рукою грайливо скуйовдивши мені волосся. Від випадкового доторку по моєму тілу промчав електричний заряд. — Белло, я не зможу жити, якщо завдам тобі болю. Ти не уявляєш, скільки мук я пережив через це, — він засоромлено опустив очі додолу. — Думка про те, що ти лежиш нерухома, біла, холодна… що я ніколи не побачу, як розцвітає на твоїх щоках рум’янець, не побачу спалаху інтуїції в очах, коли ти вгадуєш правду за маскою брехні… я такого не витримаю, — він звів на мене блискучі змучені очі. — Зараз ти — найважливіша на світі для мене. Найважливіша за всіх, кого я зустрічав у житті.

Голова пішла обертом від того, як швидко й несподівано повернулася бесіда в інше русло. Від радісного обговорення неминучості моєї загибелі ми раптом перейшли до серйозних зізнань. Едвард чекав. Хоча я опустила очі, розглядала наші переплетені руки, та знала, що золотаві очі дивляться на мене.

— Я впевнена, ти знаєш, щó я почуваю до тебе, — нарешті перервала я мовчанку. — Я тут, поруч із тобою, отже, називаючи речі своїми іменами, я радше помру, ніж втрачу тебе, — на су пилась я. — Я — дурепа.

— Дурепа, — погодився він, розсміявшись. Наші погляди зустрілися, я теж не втрималася від сміху. Ми разом реготали над ідіотизмом і абсолютною нереальністю ситуації.

— І закохався лев у ягничку… — пробурмотів він. Я відвела погляд, ховаючи очі, до нестями радіючи почутому.

— Яка дурна ця ягничка! — зітхнула я.

— Який хворий мазохіст цей лев!

Едвардів погляд надовго заблукав у лісових сутінках. Цікаво, куди полинули його думки.

— Чому… — почала я, відразу замовкнувши, не знаючи, як закінчити запитання.

Він поглянув на мене, усміхнувся; сонце зблиснуло на зубах, обличчі.

— Так?

— Розкажи, чому ти раніше втікав від мене. Усмішка зникла.

— Ти знаєш причину.

— Ні, я маю на увазі, що конкретно я робила не так? Бачиш, мені доведеться постійно бути насторожі, і через це що швидше я вивчу, чого не варто робити, то краще. Наприклад, так, — погладила я внутрішній бік руки, — ніби нормально.

Він усміхнувся.

— Ти не робила нічого неправильного, Белло. Вся проблема у мені.

— Я хочу допомогти, якщо це в моїх силах, хочу полегшити твій хрест.

— Ну… — на хвильку замислився він. — Справа в тому, наскільки близько ти була. Більшість людей інстинктивно губляться у нашій присутності, намагаються триматися подалі, наша відстороненість їх відштовхує… Я не підозрював, що ти підберешся так близько. І не підозрював, як пахне твоє горло… — він замовк, дивлячись на мене, щоб дізнатися, чи не образив мене.

— Тоді гаразд, — легковажно сказала я, намагаючись розрядити несподівано напружену атмосферу. Натягнула комірець до підборіддя. — Оголосимо бойкот оголеному горлу.

Подіяло. Він засміявся.

— Ні, чесно, це найбільше мене здивувало.

Він підняв вільну руку й ніжно поклав її мені на шию. Я сиділа не рухаючись; крижана ніжність доторку — як природне попередження, пересторога, що кричить: «Бійся!» Та я не відчувала страху. Всередині кипіли інші почуття…

— От бачиш, — сказав він. — Усе чудово.

Кров оскаженіло мчала по судинах. Якби я могла змусити її текти повільніше! — подумала я, розуміючи, що створюю для Едварда нове ускладнення. Впевнена, він чує, як несамовито б’ється пульс у венах.

— Який у тебе чарівний рум’янець, — прошепотів він. Легко звільнив другу руку — мої долоні безвільно впали на коліна. Едвард обережно пробіг пальцями по щоці, потім узяв моє обличчя у свої мармурові пальці.

— Не рухайся, — сказав пошепки. Втім, я так і так закам’яніла.

Повільно, не відриваючи очей від моїх, він схилився наді мною. Тоді рвучко та водночас дуже ніжно притулився холодною щокою до западинки на