Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Трохи жертовності, адже вона красива й варта… Якби вона схотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, делікатний акт любові. А я… Мені ж — все одно, бо Ессі пахне вербеною, а не бузком і аґрусом, у неї не холодна, наелектризована шкіра, волосся Ессі не чорне торнадо лискучих локонів, очі Ессі красиві, м’які, теплі й сині, не палають вони холодним, байдужим, глибоким фіолетом. Ессі потім засне, відвернеться, трохи відкриє рота, Ессі не посміхнеться із тріумфом. Бо Ессі…

Ессі — це не Йеннефер.

І тому я не можу. Не можу видобути з себе трохи жертовності».

— Прошу, Ессі, не плач.

— Не буду. — Вона дуже повільно відсунулася від нього. — Не буду. Я розумію. Інакше не може бути.

Вони мовчали, сидячи поряд на сіннику, напханому гороховим лушпинням. Наближався вечір.

— Ґеральте, — сказала вона раптом, а голос її тремтів. — А може… Може, було б так… як із тією мушлею, із тим дивним подарунком? Може, ми все ж знайшли б перлину? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — сказав він із зусиллям. — Оправлена в срібло, у срібну квіточку із майстерними пелюстками. Бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твій талісман, Ессі. Талісман, який збереже тебе від будь-якого зла.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю у срібло, із якою я ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я отримала замість… Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь певна.

— Чи я можу посидіти тут ще трохи? Із тобою?

— Можеш.

Сутеніло, й спадала темрява, а вони сиділи на напханому гороховим лушпинням сіннику, у кімнатці під стріхою, у якій не було меблів, у якій було тільки цеберко й незапалена свічка на підлозі, у калюжі застиглого воску.

Вони сиділи мовчки, у цілковитій тиші, дуже довго. А потім прийшов Любисток. Вони чули, як він наближається, бряжчить на лютні й підспівує. Любисток увійшов, побачив їх і не сказав нічого, ані слова. Ессі, також мовчки, встала й вийшла, не дивлячись на них.

Любисток не сказав ані слова. Але відьмак бачив у його очах слова, які так і не були сказані.

VIII

— Розумна раса, — замислено повторив Аґловаль, спираючись ліктем на бильце стільця, а підборіддям — у груди. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на дні моря. Сходи, що ведуть у глибину. Ґеральте, ти маєш мене за геть легковірного князя.

Оченько, яка стояла поряд із Любистком, гнівно пхикнула. Любисток недовірливо похитав головою. Ґеральт геть не переймався.

— А мені все одно, — сказав він тихо. — Все одно, повіриш ти мені чи ні. Утім, моїм обов’язком є тебе попередити. Човен, який наблизиться до Драконячих Ікол, або люди, які там з’являться під час припливу, наражаються на небезпеку. Смертельну небезпеку. Якщо хочеш перевірити, чи це правда, якщо хочеш ризикувати — то твоя справа. Я — просто попереджаю.

— Ха, — раптом відізвався володар Зелест, що сидів за Аґловалем у віконній ніші. — Якщо воно потвори, як ото ельфи чи всілякі там інші гобліни, то нам вони не страшні. Страхався я, що воно щось гірше та, боги змилуйтеся, чарівне. З того, що оце відьмак каже, так воно немовби морські утопці-плавуни. А на утопців є способи. Чутка була, що один чародій мигцем із утопцями зарадив собі на озері Моква. Улив у воду барильце магічного фільтрату — і по засраних утопцях стало. І сліду не лишилося.

— Вірно, — одізвався Дроугард, який до того часу мовчав. — Сліду не лишилося. Як щук, лящів, раків і беззубок. Навіть твань на дні вигнила й вільхи на берегах усохли.

— Капітально, — сказав саркастично Аґловаль. — Дякую за чудову ідею, Зелесте. Може, є їх у тебе більше?

— Ну, ніби й справді, — зарум’янився володар. — Магік трохи перегнув чарівну паличку, занадто розмахнувся. Але ми й без магіків можемо собі зарадити, княже. Відьмак каже, що битися з отими потворами можна й убити їх теж можна. Тоді війна, пане. Як раніше. Нам воно не новина, еге ж? Жили в горах боболаки — де вони зараз? По лісах плентаються ще дикі ельфи й мавки, але й тим скоро кінець настане. Видеремо, що наше. Як наші діди…

— А перлини побачать мої внуки? — скривився князь. — Задовго чекати, Зелесте.

— Ну, аж так погано не буде. Бачиться мені… Скажу так: із кожним човном ловців — два човни лучників. Бігом потвор розуму навчимо. Навчимо їх страху. Вірно, пане відьмаче?

Ґеральт глянув на нього холодно, не відповів.

Аґловаль відвернув голову, демонструючи свій шляхетний профіль, закусив губу. Потім глянув на відьмака, мружачись і морщачи лоба.

— Ти не виконав завдання, Ґеральте, — сказав. — Знову завалив справу. Я не заперечую, виказав ти чимало добрих намірів. Але я за добрі наміри гроші не плачу. Плачу за результат. За ефект. А ефект, вибач уже, є гівняним. Тому гівно ти й заробив.

— Чудово, мосьпане княже, — скривився насмішкувато Любисток. — Шкода, що вас тоді з нами не було біля Драконячих Ікол. Тоді б ми з відьмаком, може, дали вам шанс зустрітися з одним із тих, із моря, з мечем у руці. Може, тоді б ви зрозуміли, у чому річ, і перестали б дражнитися із платнею…

— Наче перекупка, — втрутилася Оченько.

— Не маю звички дражнитися, торгуватися чи дискутувати, — відповів спокійно Аґловаль. — Я сказав, що не заплачу тобі ані гроша, Ґеральте. Умова звучала: знешкодити небезпеку, знешкодити загрозу, зробити можливою ловлю перлин без ризику для людей. А ти? Приходиш і розповідаєш мені про розумну расу на дні моря. Радиш, аби я тримався подалі від місця, яке приносить мені прибуток. Що ти зробив? Начебто забив… Скількох?

— Не має значення скількох. — Ґеральт трохи зблід. — Принаймні для тебе, Аґловалю.

— Власне. Тим більше що й доказів немає. Якби ти хоча б приніс правиці отих рибожаб, хтозна, може, я видав би тобі звичайну ставку, таку, яку бере мій лісник за пару вовчих вух.

— Що ж, — сказав холодно відьмак. — Не залишається мені нічого іншого, як тільки попрощатися.

— Ти помиляєшся, — сказав князь. — Залишається тобі ще дещо. Постійна праця за цілком непогані гроші й утримання. Положення і патент капітана моєї збройної сторожі, яка з цього часу супроводжуватиме ловців. Це не буде назавжди, досить і того, коли ота начебто розумна раса набереться достатньо розуму, аби триматися подалі від моїх човнів, уникати їх, наче вогню. Що ти на таке?

— Дякую, не скористаюся. — Відьмак скривився. — Така робота мене не влаштовує. Воювати з іншими расами