Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Ти бачиш нас?

— Так… А ви мене хіба ні?

— Ні.

— Але ж чуєте. У мене наразі все гаразд. Хоча… От чорт!..

Почувся наростаючий шерех, і голос Стіва потонув у ньому.

— Стіве, Стіве, відповідай… Що трапилося? Відповідай негайно, Стіве…

Відповіді не надійшло. Екран прямого відеозв’язку з ракетою Стіва залишався темним.

— Стіве… Відповідай…

— Трапилося щось непередбачене, — сказав ЕН. — Очевидно, йому потрібна допомога, Рею.

Рей уже був готовий до вильоту на запасній ракеті, коли ЕН повідомив, що Стів повертається.

Рей у польотному комбінезоні, але ще без шолома квапливо повернувся в кабіну управління.

— Він у зоні прямої видимості, — сказав ЕН, указуючи на один з екранів. — Через тридцять п’ять секунд підійде до вхідної камери. Можеш поговорити з ним, він чує.

— Що трапилося, Стіве?

— Якась чортівня, — почувся голос Стіва. — Зараз причалю, і побалакаємо…

— А чому немає зображення?

— Ці прилади… відеозв’язку. З ними щось трапилося.

— Самопочуття? Може, потрібна допомога?

— Ні. Я бачу планетоліт і шлюз. Перейшов на ручне управління.

Рей швидко поглянув на ЕНа. Той спокійно кивнув у відповідь, але промовчав.

— Що з автопілотом, Стіве?

— Ось зараз розберемося…

Кілька хвилин опісля вони всі троє сиділи в центральному салоні корабля. Третє кільце Сатурна, від якого планетоліт знову віддалився на три тисячі кілометрів, знову перетворилося на гладку матово-сріблясту стрічку, осяяну подвійним світлом близької планети і далекого Сонця.

Всупереч звичаю, Стів довго мовчав, часто кліпаючи і, вочевидь, збираючись з думкам. Обличчя його виглядало змарнілим, губи були щільно стиснуті. Нарешті він відкинувся на спинку крісла, мигцем поглянув на ЕНа і, зупинивши погляд на Реї, похитав головою:

— Розумієш, ніколи зі мною такого не траплялося… Нерви здають… Здається, ще ніколи в житті я так не лякався.

— Розкажи все по черзі, — попросив Рей.

— Зараз. Хочу зібратися з думками, а вони розбігаються, немов хтось чи щось перебовтало мені мізки, наче білок із жовтком у курячому яйці…

Він кинув швидкий погляд у ілюмінатор зовнішнього огляду і знову похитав головою.

— То що, власне, сталося?

— Ти, звісно, можеш вирішити, що я божеволію, Рею, — похмуро сказав Стів, відводячи очі, — але я… там, біля кільця, розмовляв з кимось, після того, як… урвався зв’язок в планетольотом. Вірніше, після того як вони його перервали.

— Хто «вони», Стіве?

Він потряс головою:

— Не знаю. Але я чув їх голоси. Вони зверталися до мене. І я… відповідав їм…

— Розкажи все з самого початку.

— Я довго шукав цей клятий фрагмент. Радіація була на межі, і захисне поле ледве давало раду з нею. Я вже подумував про повернення, коли несподівано побачив його… Він змінив положення, і тепер деталі, які здавалися штучними, були звернені всередину кільця, та зате відкрився досить рівний майданчик. Нашого радіомаяка я не бачив. Він міг знаходитися в якійсь розколині. Коли я хотів причалити і висадитися, ти наказав повертатися. А потім раптом зник відеосигнал. Я встиг ще скинути другий радіомаяк. Хотів скинути його на той самий майданчик, до якого думав причалити. Але, здається, не поцілив у нього. Радіомаяк зник за якимсь виступом, і цієї самої миті відмовив радіозв’язок. Я перестав чути і планетоліт, і сигнали радіомаяка. Втім, мені здається, що сигнали радіомаяка припинилися трохи раніше…

— Здається? — вирвалося в Рея.

— Розумієш, ще до того, як урвався зв’язок з планетольотом, я почув у навушниках якісь завивання. Гадав, що це Сатурн, що посилилися перешкоди, тим більше що і зовнішня радіація росла. Але крізь перешкоди я ще розрізняв сигнали радіомаяка, поки він зближувався з фрагментом. А після того, як він зник за скельним виступом — я бачив цю мить, тому що знаходився всього в ста метрах, — вже нічого не можна було розібрати. І тут-таки урвався зв’язок з планетольотом.

— Ну, а що з голосами, Стіве?

— З голосами? — Він почав терти долонею чоло. — Ну звісно. Голоси… Знаєш, Рею, я гадаю, що і вчора вони були. Розумієш, не луна, а ці голоси…

— Але на плівці нічого не виявилося.

— Так-так, звичайно… І це найзабавніше у всій абракадабрі.

Стів знову замовк, відкинувся в кріслі, стиснув долонями скроні й заплющив очі.

ЕН тихо встав. Зробивши Рею застережний знак, він безшумно вийшов із салону.

Стів продовжував сидіти нерухомо, не розплющуючи очей. Пауза затягувалася, і Рей визнав за необхідне перервати її.

— Про що ж говорили голоси?

Стів не відповів.

— Що з тобою, Стіве? Чому мовчиш?

Тиша… Рей обережно доторкнувся до плеча товариша. Руки Стіва безсило впали уздовж тулуба, і голова відкинулася назад. Він або спав, або знаходився в глибокій непритомності.

Коли, через декілька хвилин, ЕН повернувся в салон, він застав Стіва лежачим на дивані. Рей, присівши поряд, задумливо перебирав прозорі упаковки ліків.

— Я дав йому препарат «УН-чотири», — сказав Рей у відповідь на питальний погляд ЕНа. — Він знепритомнів, але зараз уже приходить до тями.

Кібер кивнув розуміюче. Відтак запитав:

— Перенесемо до кабіни?

Стів ворухнувся. Не розплющуючи очей, пробурмотів:

— Не треба… Мені краще. Зараз сам встану.

— Ні, — заперечив Рей. — Лежи і відпочивай.

ЕН поманив Рея пальцем і, не відриваючи незмигного погляду від його очей, сказав зовсім тихо:

— На плівці немає нічого, крім запису вашої розмови.

— А що було зі зв’язком?

— Нічого. Апаратура у повному порядку. Але вимкнена… Розумієш? Він сам усе вимкнув, — ЕН кивнув у бік