Марія Хіміч - Байстрючка

Його врятував Максим — він раніше відпросився з роботи й відразу прийшов до нас.

— Я піду. Мені потрібно завершити картину.

Відчувала, що потрібно нарешті сестрі сказати правду. Ми не знаємо, що буде далі з нашою сім’єю, і брехати, що насправді Марко — мій брат, якось нерозумно. Треба щось вирішувати.

Моя величезна картина, де було зображено хлопця й дівчину, які босоніж ідуть по снігу, не залишаючи слідів, була майже завершена. Потрібно було лише зробити кілька штрихів. Не знаю, чи зможу її подарувати мамі…

Варварка зайшла в кімнату настільки тихо, що не почула її.

— Де Марко з Максимом? — запитала її.

— Готують обід.

— Ти щось хотіла? — поцікавилася, змішуючи фарбу.

— Це все, Ксенько, якось так дивно. — Варварка сіла на ліжко й опустила голову. — Наше життя руйнується, а ми зовсім нічого не можемо вдіяти.

— Це правда, — відклала пензля вбік.

— Я вже не знаю, чи хочу виходити заміж. Можливо, і не потрібно цього шлюбу, — зненацька видала Варварка.

— Нічого собі. Не роби дурниць. Ви з Максимом — чудова пара.

— Думаєш?

— Так, звісно!

— Ну добре. Дякую.

Ми якусь хвилину помовчали.

— Знаєш, Варварко, мені потрібно тобі дещо сказати.

— Що?

— Марко насправді — не мій брат. Тобто Назар Писька — це мій батько, він виростив Марка як рідного, проте біологічним батьком є…

У двері подзвонили. Максим відчинив, і ми побачили рудоволосого чорноокого здорованя, а ще якогось схожого на безхатька спитого чувака, і… це був батько Вані, Славик. Під його оком розквітав розкішний синяк, а руки були зв’язані.

— Знайомтеся: це — дядько Володька. — Марко вказав на бомжуватого чувака. — А це — дядько Ярослав.

— Називай все своїми іменами, Марку. Це твій батько Ярослав, — сказала я.

Марко поглянув на мене й вдячно посміхнувся.

— А це — наш добрий друг Славко. Правда ж, Славко? — дядько Володька підштовхнув бранця до кухні. — Дівчатка! А дайте-но чистого паперу й ручку. Славко зараз напише листа для міліції. Такого чесного красивого листа. Правда ж, Славко?

— Правда, — прохрипів чоловік.

— Як ви його зловили? — запитав Марко в батька.

— Я скажу так: ми не дарма були на війні. Дещо знаємо, — відповів йому той.

— Що далі? — запитала я.

— Ви нас погодуєте, і потім ми всі разом підемо в міліцію, — сказав дядько Володька. — До речі, у вас немає знайомих журналістів? Гласність би зараз не завадила.

— У сусіда Степана є зв’язки з газетярами. Він сам дописує в місцеву газету. Він же письменник! — сказала Варварка.

— Гукни! — мовив дядько Ярослав.

Мої очі знову засвітилися. Їсти не хотілося, тож я покинула всіх і пішла до іншої кімнати. Мені хотілося завершити картину якнайшвидше.

Генделик Славика під назвою «Тринадцятий» був відчинений, там порядкувала його дружина.

— Де твій чоловік? — запитав Володька й чвиркнув слиною.

— Навіщо він вам? — залопотіла жінка.

— Поговорити треба! — сказав я.

— Він… у відрядженні. Завтра буде, — відповіла вона.

— Ні, не у відрядженні. Де він? Якщо не скажеш, поїдемо провіримо вашу квартиру. Ти сама нам і відчиниш двері, — Володька примружився й показав свої гнилі зуби.

— Хто ви такі? — не вгавала жінка.

— Його щирі друзі, — запевнив я.

— Я вас уперше бачу. Я вам нічого не казатиму. Хочете — приходьте завтра. А ні — то міліцію викличу.

Володька якось жалібно присвиснув і роззирнувся. Дівчата — офіціантка й барменша, кудись зникли від гріха подалі, а єдиний відвідувач у цю ранню годину, худенький хлопчина, тихенько вийшов із генделика.

Жінка позадкувала. Володька дивився їй прямо в очі.

— А ти — вірна дружина. Твій Славко ж не був такий вірний, правда? Він частенько тебе зраджував. Особливо любив зовсім юних дівчаток. А ти намагалася цього не помічати, бо боялася втратити його, бізнес, квартиру, дітей. Але ж тобі образливо, так? Ти ж від нього теж чекала вірності? — зашепотів Володька, як заклинач змій.

— Він на дачі. Це в п’яти кілометрах