Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

Привели Одарку.

Була в кожусі, скручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум'янцем.

Офіцери торкнули себе ліктями.

— Нічого собі.

— Горячокровная.

— Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? — почав найстарший з них, полковий командир.

— На якому б то? — спитала, здивована.

— До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги!

— Нікого ми не шпигували. Не розумію вас.

— Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух!

Одарка не поспішалася.

Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла.

В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж — вжахнулися.

Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів.

— Бач яка! — скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав тільки одубілим від вина язиком.

— Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш.

— Co всеї наружності слідно, — почав один із офіцерів, — що не з простих вона.

— Може, сотничиха, — підхопив другий, — або й полковниця переодягнена.

— Хуторянка я, — заперечила Одарка. — Хуторець у нас за Гірками буз, Орлівка, коли чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу перед лютром спасти, — аж і вхопили нас. — І вона стала розказувати свої, наперед добре обдумані пригоди.

Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось-кинуться і — зажеруть.

Командир своїми відтручував тамтих.

— Господа! — почав. — Діло щекотливоє. Руки по швам!

Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то на нього.

— Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії.

Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався.

Глянув тільки в очі і сказав:

— На єврейку скидаєшся.

— Ну да, да. Мабуть, мати з євреєм дєло імєла, чорт її возьми! Але ж і порізана ти, і постріляна, як бачу!

— Кажу ж бо вам, на шведський під'їзд наскочили ми, оборонялася.

— І так скоро вигоїлися рани?

— Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, — і відхилила сорочку.

Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах.

— Господа! — гукнув на офіцерів. — Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п'ять на реконесанс сейчас поїдеш!

— Гавриіле Миколаєвичу, як же так? — скрикнули оба нараз.

— Буде так, як командір велить! — відповів.

— Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема?

— Малчать і нє розгаварівать!.. Пашол вон!

— Товариський дишкурс і пашол вон?! — гаркнули.

Але командир скочив до них:

— Якщо ви сейчас не уберетеся звідсіль, так я вас під суд, за непослух, за супротивлення начальству!

Вино і жінка забили йому памороки. Вхопив пістолю. Тамті були безоружні. Вийшли мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров'ю набіглих очей.

— Ну да, да, — мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. — Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! — сопів, бігаючи по хаті. — Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, — сердився. — Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони, Гавриіле Миколаєвичу, як же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть!

Про Одарку ніби й забув.

Мужчина літ коло п'ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер, коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали ним.

Він — мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка.

Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду.

— Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди тобі не зроблю. Я по добру з тобою. Правда, що по добру? Ти ж не дурненька дівчина. Женшіна! — і потягнув її на лавку, саджаючи собі на коліна.

Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про супротивлення теж. Лишалося одно;- по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі, як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка…

Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина.

— Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться… ну… да… да…

— Голодна я. Чорно мені в очах, — відповіла крізь сльози.