Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Життя сина для нього дорожче від усього. Йосиф знає, читав же різні історії і чував чимало, що є такі великі духом люди, які в ім'я ідеї здатні на такі жертви; але він, це Йосиф признається без фальші, не доріс і, мабуть, ніколи не доросте до них.

Йосиф цілком усвідомлює, що чесній людині сьогодні, будь це українець, чи поляк, чи єврей, тільки комуністом бути. Він теж не раз, а сто разів за комуністів, але він завжди відпекається і заперечить, коли цей комунізм загрожуватиме чим-небудь небезпечним його синові.

Тому, скільки б разів не спитали його у поліції чи хоч би хтось з тих цікавих сусідів, він завжди відповість: син його не є жодний комуніст.

У поліції скаже, що то сусіди з помсти розпускають про нього такі брехні, а сусідам скаже, що то поліція розпускає про Бронка такі провокаційні чутки; сам же дивитиметься одному чи другому у вічі й думатиме собі: «А ким же сьогодні бути чесній людині, як не комуністом, ти, сучий та сучий сину?»

* * *

Ольга не могла дивитись на той балаган, що творився в їхньому домі, і вийшла з хати, хоч і гризла її совість, що там вона потрібна так, як ніколи, і, напевно, всі нетерпляче чекають її. Татова мала господиня покинула дім у найбільш відповідальну для нього хвилину, — куди ж це годиться? Та Ольга відчувала, що неспроможна буде дивитись, як чужі люди в чорному з срібними галунами і в жахливих головних уборах шарпатимуть і поводитимуться з татовим тілом, ніби з манекеном. Краще прийти тоді, коли вже татко лежатиме у домовині.

Найкоротша дорога за місто веде попри кладовище. Ольга воліла обминути це місце. Стежиною повз паркан міської електростанції, перетявши спортивний майданчик, пройшла вона аж за місто.

Змовницький спокій панував у природі. Немазане колесо, що десь скрипіло поміж вербами, підкреслювало сонну тишу. Листя дерев, трава, очерет, соняшник, картоплиння, сірі від пилюки й сонця, корчились у муках і передчасно всихали за браком дощу.

Оце страждання в природі заспокійливо вплинуло на Ольгу. Посидівши з півгодини у затінку тернини, вона повернула до міста.

Дома застала Ольга неприємну сцену. В їдальні якась незнайома жінка, стара і, судячи по хустині на голові, з міщан, з криком і плачем домагалася, щоб її допустили до отця каноніка.

Тітка Клавда заступила двері до зали, де споряджали катафалк. Її поза свідчила, що вона приготувалася до оборони. Незнайома намагалася відтиснути тітку Клавду від дверей, але це їй вдавалося лише на коротку мить, бо тітка знову оволодівала попередньою позицією.

Ользі спало на думку, що жінка, мабуть, несповна розуму. Вона весь час істерично викрикувала: «Не чіпайте мене, не чіпайте мене», хоч справді було навпаки. Не її чіпали, а вона сіпала тітку Клавду з усіх боків. Ольга ніяк не могла збагнути, чого тій жінці треба від мертвого татка.

— Не чіпайте мене! Не чіпайте мене! Пустіть мене до нього! Я при ньому скажу… Кажу вам, пустіть, а то виб'ю вікна й кричатиму на весь голос!

Коли незнайома пригрозила, що виб'є вікна, тітка Клавда відразу принишкла. Проте, не поступаючись, вона запитала голосом, що вже самою своєю інтонацією благав: «Тихше, тихше»:

— Скільки вам винний покійник?

Ольга зрозуміла ситуацію. Міщанка не божевільна. Вона прийшла сюди по свої гроші.

— П'ятсот двадцять три. Це разом з процентами, бо я не збираюся комусь дарувати проценти.

У жінки був довгий гострий ніс і глибоко посаджені злі очі.

«Де міг татко познайомитись з цією вульгарною, невродливою жінкою?»

— Свої гроші ви одержите, — сказала тітка Клавда, поклавши праву руку на груди, як на подушечку. — Я за цей борг відповідаю своїм майном. Лише… перестаньте скандалити! Бога в серці не маєте! Людина лежить у труні, а вона репетує тут, немов з неї шкіру обдирають. А тепер, — вигукнула без всякого переходу тітка, — геть звідси, щоб я вас не бачила тут!

Жінка, що вже трохи було заспокоїлася, знову наїжилась:

— Як то — геть? Ви мене можете винести звідси, але я без грошей не вступлюся, і фертіг! А не дасте по-доброму, то стану у вікні і буду на вулицю кричати.

Тітка Клавда нервово постукує по одвірку:

— Ви чули, що я вам сказала? Гроші поверну вам я! Чого вам ще треба?

— Чого мені треба? Ви, бідненькі, не знаєте, чого мені треба? Моєї кервавиці мені треба! Віддайте мені мої гроші, а обіцянки можете затримати для себе. Були вже такі, що запевняли мене, буцім гроші не пропадуть… І теж гарантували це своїм майном. А що вийшло? Я хочу своїх п'ятсот злотих капіталу і двадцять три злотих проценту, бо проценту я нікому не гадаю дарувати.

— Після похорону дістанете свої гроші. Прийдете до мене, і я вам виплачу все, що вам належить. А тепер ідіть… Ідіть собі з богом.

— А при свідках можете це повторити?

— Можу.

Входить у хату свідок, якийсь бородатий з латками на колінах дід. Тітка Клавда ще раз повторює свою обіцянку.

— А може б, папірця? Може, напишете мені це саме на папері? І підпишетесь?

— Не треба, — каже свідок, — я їх знаю. Коли скажуть слово, то будьте певні…

Жінка з свідком виходять, а тітка просить покликати Катерину.

— Слухай, щоб це мені був перший і останній скандал! І не думай собі, що я змилосерджуся і стану ваші борги сплачувати! Оцей один я взяла на себе замість служби божої за покійника. Ти щось придумай, дівонько, аби-сь пізніше не кусала собі лікті. Можете говорити, що тітка і сяка і така, — все воно мені до онтого місця. Я лише повторюю, що не збираюся вплутуватися в цю халепу.

— Дякую тіточці за щирість. Я вже подумала, що мені робити…

«Я вже подумала» — означало: «Я вже послала по Сулімана».

Суліман з'явився негайно. Навіть на виклик Аркадія він не міг би прийти скоріше.

Був невдавано пригнічений смертю Аркадія. Хоч і цим разом, просто за звичкою, пробував посміхатись, проте по скорботному виразу його очей видно було, що смерть Аркадія вразила його глибоко.

— Таке нещастя… ай-ай… таке нещастя! Хто був би сподівався? — такими словами привітав Катерину і при цьому зробив рух, начеб збирався потиснути їй руку. Мав право на цю близькість, бо ж у цьому домі був не тільки маклером, але й другом покійника.

Катерина не простягнула своєї руки. Цим вона дала Суліману відчути, хто він і яка його роль у сім'ї Річинських.

— Суліман, мені треба поговорити з вами