Мирослава Горностаєва - Астальдо

І вона танцювала на галявині, а їй співали зірки. І хтось грав на похідній арфі, напевне це був ти, старший cano, а можливо Фінарато… Ти ще не зоставив арфу в заметі?

— Ні, я несу її, сестро, разом з мечем та луком…

— О, не зоставляй її, не зоставляй в снігу свого серця… Он Туракано покинув флейту… Покинув разом з торбинкою прикрас…

— Я зроблю нову, кохана моя, — намагається вирівняти дихання Туракано, — там, на березі, у лісі, я виріжу її з дерева, співочого дерева. Я попрохаю у нього гілку, і дерево схилиться до мене вітами. І моя флейта заграє для тебе, і для нашої доньки… Я знайду для тебе сяючі камені, я випрохаю у наугрім їхні самоцвіти… Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на Mindon Eldaliewa. Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.

— О, а як же війна, коханий, адже ми йдемо на битву?

— Я піду на битву, поведу воїнів, а ти чекатимеш на мене на білій вежі…

— О, як це гарно — місто в потаємній долині, заховане від лихого ока. Я вже бачу його, коханий… Я бачу…

Тріск… Страшний тріск під ногами…

— Загону — стояти! — кричить Туракано, — всі — назад!

Тріск… По білому полю під ногами наче повзе чорна змія…

— Назад, Нолдор! Назад!

Зрадлива крижина повертається під ногами, стає дибки. Фіндекано ковзає вниз, і ледве встигає ухопитись руками за гострий край здибленого льоду.

Тіла Ельдар легкі, дуже легкі, але важкий вантаж на молодому cano… Меч, лук, стріли, щит, кольчуга в наплічнику, арфа… Все це тягне донизу… Зараз крижина накриє його…

Чиїсь руки хапають його за плечі, висмикують з пастки… Синьагіл…

— Cano! Тримайтесь, cano!

Де і взялися сили у лучника. Він, та ще один нолдо, закутаний у плащ по самі очі, витягли свого cano з провалля… Крижина ухнула вниз…

Якої ж товщини тут лід, якщо під ним безодня…

— Еленве-е!

Еленве поволі зіслизала в прірву, чіпляючись скривавленими пальцями за сніг.

— Дитину, Турондо!

Туракано підхопив Ітарільде, яку відважна Ваніе штовхнула до нього по снігу. Але поштовх цей коштував жінці життя. Лиш майнуло над краєм провалля біляве волосся, що вибилося з під каптура.

— Namarie, meldo![122]

Туракано сидів на снігу. Каптур плаща впав з його голови, і чорне, всипане снігом волосся, здавалося сивим. На його руках тихо скімлила раптово розбуджена Ітарільде.

— Еленве, — водно повторював він, — meldanya…

Чутка рознеслася помежи рушенням швидко. Прийшов Нолофінве. Доки колона обережно обходила тріщину, що забрала життя Еленве і ще трьох Ельдар з загону Туракано, князь намагався очутити сина. Врешті Туракано встав. Лице його було страшним.

— Уб’ю, — вимовив, — першого ж Феанаріона, який трапиться мені на дорозі. А найліпше, якщо мені трапиться сам… вождь. Якби не він — ми давно б крокували лісом в Лосгарі. І Еленве… Еленве була б жива…

— Вбивством її не повернеш, — мовив Нолофінве, — сину, ти мусиш триматися. Ти відповідаєш за свій загін. Віддай дитину цілителькам.

— Ні! — аж сахнувся Туракано, — я не розлучуся з нею! Якщо судилося і нам навідати Суддю, то нехай ми полинемо до Мандосу разом.

Фіндекано дібрався до передніх лав свого загону якраз перед наступним перепочинком. Очі його злипалися від замерзлих сліз. Еленве… Тендітна ніжна істота, зіткана з любові і світла. Еленве… Сестра… Він так звик до білявої Ваніе, що звав її сестрою, нарівні з Арельде… І ось тепер вона стоїть перед Суддею, світла душа, сповнена кохання, і розважливо говорить: «Милосердний Намо, але ж як я могла вчинити інакше? Мій коханий вирушив в похід, і я не могла зостатися у Валінорі… О, яка ж довга розлука, як довго чекати… Але я дочекаюся, Вишній Суддя…»

— Спочивати, Нолдор… Спочивати… Не домагатись глибокого сну… Дивімося на зорі… Їх не видно в цю завірюху, але вони є таки на небі, Ельдар! Справді є!

Каптур на голову, руки під пахви, щоб втримати тепло… Плащ огортає, гріє, але вже не так, як в перші дні… Невже кляте Гелькараске виморозило з одягу любов тих, хто виткав його для милих серцю…

Холодно, так холодно… Навіть камені тут дихають холодом і болем…

Камені… які камені… Камені підземної темниці… Скуті руки десь над головою… Їх уже не відчуваєш…

«Все опираєшся, Нолдо?»

У того, хто стоїть навпроти, вродливе застигле лице. Лице мерця, якого підвели з домовини.

«Я ж попереджав тебе, що за опір буде покарання… Для чого ти задушив ланцюгом охоронця? Чим тобі завадив бідолашний urko? Вони не тварини, вони теж мають дружин, і діточок, яких ти позбавив годувальника…»

Мовчати… Тільки мовчати… Мовчанка дратує цю особу найбільше… На істоту навпроти не діють ні насмішки, ні прокльони. А ось від його мовчанки красень з труп’ячим лицем аж звіріє….

«Я приніс тобі погану звістку, Нельяфінве Феанаріон…»

Нельяфінве… Це сон… У цьому сні він, Фіндекано, чомусь є Майтімо… Закутим у кайдани, обстриженим, зраненим…

— Твої брати відмовились укласти угоду. А отже прирекли тебе на тортури і повільне вмирання… Повільне — чуєш, Нолдо? У нас попереду вічність.

«Брати… Відмовились… А що вони могли? Обітниця… Мої малі давали Обітницю, і полум’я смолоскипів танцювало на їхніх клинках, і батько промовляв так, що сім сердець билися, мов одне серце… Немає батька, я тут, в кайданах, вони зосталися самі… Макалауре… Золотий голос нашого роду… Забудь мене, бережи менших… Макалауре…»

— Хіба що ти погодишся на пропозицію Повелителя… Це ж треба! Повелитель, сильнішого за якого нема й не буде у Всесвіті, пропонує щось комашці… Хробакові! Пропонує, замість наступити на хробака ногою! Подивись нині на себе, Нолдо, огидний і смердючий напівмрець… Тобі пропонують волю, владу, силу, а ти волієш гнити тут? Ти міг би стати дійсно Великим Князем, порухом руки кидати військо в битву, а воїни б ревіли «Вождь! Вождь!» Ти міг би мати скільки завгодно срібноволосих дівок-Синдаріе… Ти міг би…

«Втілене зло, що ти знаєш про кохання в серці кожного Ельда… Що ти знаєш про те, як ми носимо цей цвіт у грудях, носимо нерозквітлим, як пуп’янок, аж доки не побачимо ту, єдину, задля якої пуп’янок бризне квітом… Ти пропонуєш мені жон для втіхи hrоа, для насильства і ґвалту, а не знаєш того, що жоден Ельда не ділить любов на тіло і душу. Владою і силою нас ще можна звабити, авжеж, але не полонянками-Синдаріе. Ти, і твій Морінготто впевнені, що знаєте нас… Але і ми знаємо вас,