Володимир Лис - Діва Млинища

витримав і вирушив на крайню вулицю. Звісно ж, злягла навіжена. Металася в жару, нікого не пізнавала. Схудла, справді схожа на відьму. Мати Параска тилько йому й сказала:

— Іване, як я без неї житиму?

— То робіть же щось! — крикнув, і тут думка, мов блискавка, пронизала: «А як я без неї житиму?!»

Сказав, не сказав, а гаркнув:

— У вас хоч липовий цвіт є? А молоком з медом поїли? Чого ж ви-те мовчите?

Умовк сам, і почув, як Параска щось тихо-тихо наче шелестить самими кутиками вуст.

— Що ви-те кажете?

У відповідь розчув, ледь-ледь, мов у напівсні, мовлене:

— Йди собі, Йване. Мої покійні дєдина од тої проклєтої любові тоже умерли. То, видать, родове в нас. Так і Мокринка…

— Ни од любови у неї гарєчка, а од простуди, — як і перше, сердито сказав Іван. — Од великої дурости свеї вмирає. Тико ми ни дамо їй теї радости. Хай ще поживе й помучиться.

— Що ти таке кажиш, Іване…

— Те, що чуєте… Ждіте…. Я зара…

Сказав і дверима грюкнув. Так гримнув, як тильки цяя ветха, за царя Гороха поставлена, хатинка устояла…

Увірвався до свеї доми й спинився геть захеканий.

— Що сталося, Іване? — Федоська розчервоніла од печі одірвалася. — Чого такий нахарапуджений? Де ти був?

— Тамика… Там умирає Мокрина.

— Твоя любка?

— Моя любка ще раніше умерла. Восінню… А Мокрина зара вмирає… Як хоч, а треба неї якось порєтувати. Чуєш? Я тибе вже нікди ни покину, а рятувати тре…

Федоська стояла проти нього, майже поруч, з рогачем, яким щойно вставляла у піч баняка, вогонь з печі відсвічував розпашілу щоку, а на лобі блищали краплі поту. Стояла по-особливому вродлива.

Всміхнулася — криво й начеб зверхньо.

— А ти б і так ни покинув. Попробував би. Я груба, Іване.

— Що? Відколи то…

— Пару день, як сама узнала…

— Ну ти молоток! — тільки й сказав. — Син буде, холєра! Син!

По рогачу пальцем тернув, а тоді пальцем із сажею Федоську по щоці.

— Хоч, на коліна стану… Тре порєтувати, бо інач… Ни прощу собі цего…

— Та бачив, як вона побіля хати, як та скажена свинка, гасала? — сказала Федося. — Зара щось пошукаю. А ти до мами меї за борсучим смальцем збігай. Ну, чого стоїш…

Днів п’ять чи сім п’ятеро чи й шестеро жінок — Параска, Федоська, Марина, сестра Мокрини Панаска і двоє сільських знахарок — Настя і Якилина — ну й їден чоловік, Іван — поперемінно не одходили од хорої. Напували, натирали й таки виходили. Гарячка меншала, а затим і хрипи, що душили, почали зникати.

Як блимнула вперше Мокрина, побачили в зіницях, що почали нагально розширюватися, коло ліжка матір Параску, бабу Настю і двійко — Івана і… Федоську.

Заплющила очі, прошептала знеможено:

— Нє, нє… Ни хочу…

— А тибе нихто й ни питає, — сказала Федося. — Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.

Через місяць Іван прийшов провідати, як там.

Худа та вже здорова Мокринка так блиснула — сердито, вдячно, заклично, розпачливо — що Івана самого кинуло в жар. Відчув — не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.

Вона сказала:

— Як порєтував, то й доглядай.

Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина — дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини — тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили — і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську — ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.

— Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!

Іван мовчав, смалив цигарку, потому другу почав. Не заперечував, не виправдовувався. Смалив. Та коли Федоська зустрілася з його очима — мука й біль, безмовне каяття й мовби прохання про щось — спопеляли і неї. Купкою золи стала.

Вона задихнулася, ступила назад, заточилася.

Спитала глухо:

— Пуйдеш до неї? Назовсім?

— Я вже раз тобі казав, що нє, — одрізав Іван й раптом схопив за руки — Я й тибе люблю, чуїш. Перед обома моя вина. Землі захотілося, а потому вже любові. Такий я уже, направду виродок. І тобі життє поламав, прости…

— Мині нє, — раптом сказала Федоська. — Ой, нє, Іване.

Подвійне життя тривало і у війну. У сорок третім Федоська народила дочку. У сорок четвертім, у самісінькім кінці літа забрали Івана до Червоної армії. Проводжала його справжня сім’я — Тиміш, Марина, малий Колюня, Катруся, батько й мати Федосьчині. Іван тулив до грудей найменшеньку Вірочку і думав, що донечка на всеньку воєнну дорогу нагріє, а він — кровиночку свою. Щоб дочекалася тата.

Прощалися коло сільради.

А увечері перед тим таки забіг на годинку до Мокрини.

Сказав:

— Я тобі ни писатиму. Бо ти ж і читати ни вмієш.

— То тре було навчити, — Мокрина трохи ображено.

— Вернуся — навчу. А нє — й так обійдемося. І грамотні, і ниграмотні в землю лягають.

— Ни кажи такого, Іванку.

— Як що — узнаїш. А вернуся — прийду. А нє — то замуж виходь…

Звідтоді Мокрина прислухалася, що чути про солдатів на їхньому кутку, в селі. Пару раз спеціально знов побіля Бройчиків проходила — мо’ впаде яке словечко до ніг. Особливо завмирало серце, як почали в Загорєни, там і на Млинище, чорні вістки біди приходити — похоронки. Молилася за Івана, і дочку Олюсю вчила молитися.

На Громниці зібралася Мокрина до церкви. Матері сказала — за двох помолиться, внучку поглядіте. І знов кружною вулицею стежку собі човгала. Біля хати Бройчиків спинилася. Приглянулася: клямка на дверях палузкою[52] перетнута, значить, никого вдома