Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

цикорію. Звичайні білі ромашки ховалися тут від всюдисущої спеки і дивом перенесли частинку поля до лісу. Сойки-пересмішники бавили чудернацькими звуками, шукаючи у кронах могутніх дубів ще недостиглі жолуді. Усе це разом було схоже на безкрає зелене море, що саме у собі потонуло. Воно заколисувало, дражнило пташиним щебетанням, запахом грибів після дощу й розігрітого сонцем суничника. Та поміж цього аромату був відчутний один особливий, що вів її сюди. Льоля заплющила очі, глибоко вдихнула, а видихнула вже у гарячих обіймах.

– Ясю, мій любий Ясю, – прошепотіла в рідні груди.

Він стояв поруч, такий коханий і рідний. І його погляд був палкіший за будь-які слова. Вони не бачилися вже майже рік, а він не змінився, тільки сильно схуд. Блакитні очі запали глибше, проте горіли тим самим жертовним вогнем.

– Я принесла тобі трохи… – Льоля наче засоромилася свого вузлика й присіла на траву. – Ось, поїш…

Хлопець вдячно кивнув і потягнувся до першого лискучого пиріжка. Соромитись тут не було чого, він усю ніч не мав ані ріски в роті, а останні двадцять гривень пішли на квиток до Славська. А звідтам – ще добрих двадцять кілометрів пішки. Але він тут. Вона поруч. Усе, що було: холод, осуд, гнів, жага помсти, вогка й важка туга – тепер забулося.

– А пам’ятаєш, як ми познайомилися? – Льоля опустила голову на плече Яся.

– Звісно!

– Ти тоді був такий смішний. Першим сів до столу. З’їв стільки супу, що більше нічого не лізло. Батьки образилися, що ти більше нічого не скуштував. А потім ще і встав зі столу і голосно сперечався з татом.

– Ярко мені сказав, що я неправильно себе поводив…

– А ти подумав, що то через мене. Зайшов до кімнати весь такий грізний. З’ясовувати стосунки.

– А ти нічого не казала. Просто дивилася.

– А що я мала казати?

– І не треба було нічого казати.

– А потім приїхав знову. Такий модний, пишний, у костюмі! Павич! Ніхто б тебе не впізнав… Й одразу всіх причарував! Як там усі казали: розумний, розсудливий, завзятий. Поздоровляли тата з вдалою партією, – дівчина пирхнула. – Казали: бути йому «щонайменше університетським професором». – Льоля знітилася, згадавши, що хлопця виключили з вишу. Ясь поспішив змінити тему:

– А як ти? Щось писалося?

Льоля сумно похитала головою.

– Батько забороняють, як то кажуть, – папір псувати. Мама за мною, наче яструб, слідкують за кожним кроком. Це у Львові я могла бути вільною, а тут – зв’язана по руках і ногах. У селі роботи вистачає, навіть не маю коли передихнути… За щось велике боюсь і братися.

– Нічого, це нічого. Ти починай з того, що легко дається – коротенькі ескізи, розмови, замітки, сценки. Побачиш, прийде та мить, коли якийсь незвичний факт так тебе зачепить, що твір сам складеться перед тобою. Постав собі таке правило: не пропустити ані одного дня, щоби бодай дрібонької записочки не докласти до колекції. Запитай саму себе і запиши відповіді: як виглядає будинок? Як усередині, які кімнати, підлоги, меблі, образи? Як виглядає кухня? Скільки худоби?… Раптом хлопець таємниче замовк на півслові, схилився над землею та зірвав тендітний пагінець із китицею рожево-малинових квіточок, схожих на вишневі. Льоля простягнула долоню, і дарунок опинився в її пальчиках. Вона заплющила очі й торкнулася ніжних пелюсток устами, вдихаючи тягучий, медовий аромат, а коли розплющила очі, квітка уже була в руці Яся. Він провів її пелюстками по розпашілій щоці дівчини, промалював по черзі брови та ніс, повільно, дражнячи, торкнувся вуст і сам раптово поцілував квітку. Льоля зашарілася. Вуста, які цілували квітку, опинилися так близько, що їй здалося, що у них навіть подих – один на двох.

– Моя люба, люба Олю, – прошепотів хлопець і врешті поцілував її.

5

Льоля не відлипала від запиленого віконечка аж до самої зупинки потяга. Встигла вихопити серед натовпу Михайлину в короткій дублянці. Білявка ховала руки у вузьких кишенях і щосекунди тихо лаялася. Льоля не стрималася, першою вискочила з вагона, злетіла східцями вниз, спершись на люб’язно підставлену долоню провідника, і кинулася до подруги.

– Міно!

– Святий Петро! Таки добралася… Як тебе відпустили? – розчервоніла з морозу Михайлина обійняла подругу.

– Не відпустили… Втекла. Спершу до дядька, потім сюди. Мушу побачитися з Ясем! Вибач, що так довго. Потяг затримали через сніг… – Льоля занепокоєно озирнулася, виглядаючи серед натовпу кохане обличчя, і враз засвітилася, наче зірочка. До дівчат біг юнак у розстібнутому пальті, стискаючи в руках оберемок бордових троянд.

– Ольдзю! – хлопець її підхопив і закружляв в обіймах.

– Ясю! – дівчина мало не задушила хлопця. Для пари в цю мить не існувало ні вокзалу, ні потяга, ні пасажирів, що з бурчанням оминали живу загорожу, ні морозу. Так уміють лише по-справжньому закохані – пірнати у світ, де є місце лише для двох і трошки для третього – для щастя.

– Кхе-кхе, – кашлем нагадала про себе Михайлина. – Куди ви зараз?

– А до мене, – задоволено проказав Ясь. – Хлопці роз’їхалися хто куди. А я сам-один, – він ніжно подивився на кохану і виправився: – Уже не один. Ти з нами? – обернувся до Михайлини.

– Ні, я тоді додому. Ти від нього подзвони, якщо що, він мій номер має, – вона підморгнула подрузі. – Бунтарка! Ясь потягнув Льолю за собою на вихід з вокзалу. Парочка підійшла до зупинки, де вже гостинно прочинив двері жовтобокий автобус. Хлопець посадив дівчину на вільне сидіння та доручив тримати подаровані троянди. Дівчина навіть не оберталася до вікна. Лише ніжно торкалася розпуклих пелюсток і переводила погляд до Яся. Здавалось, якщо вона перестане на нього дивитися, він просто зникне, випарується, як сльози-роса на трояндах у теплі. За кілька зупинок Ясь скочив зі сходинок і допоміг спуститися дівчині. Відібрав квіти, «щоб любця не мерзла в рученята», і повів через вузеньку вуличку до парку Франка, розповідаючи кумедні байки. Дівчина потай усміхалася парочкам, що зайняли лави й тулилися одне до одного. Ясь перевів кохану через дорогу на вулицю Соломії Крушельницької. Зупинився біля двадцять п’ятого номера, прочинив двері та впустив дівчину всередину. Парочка піднялася східцями на другий поверх, і хлопець заходився біля замка.

– Ось тут я і живу, – Ясь пропустив перед собою дівчину, а сам кинувся набирати воду у слоїк та поставив туди троянди. Льоля несміливо пройшла кілька кроків, роззулася, вступивши у підставлені хлопцем м’якенькі капці, та перейшла за ним до кімнати. Оцінила скромний інтер’єр – диван-ліжко, годинник біля дверей, дві картини і письмовий стіл з лампою. Несміливо опустилася на диван. Ясь присів біля неї.