Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

другого дня із Зубковим, він поскаржився, що напередодні багато пив, голова аж розвалюється, а похмелитися нема чим.

— В мене теж черепок тріщить, — підхопив завідуючий господарською базою абвергрупи. — А може, пане лейтенант, зайдемо до мене, закусимо й вихилимо по чарці? Їй право — не гріх. Сьогодні день святковий…

— Може, запросимо і майора Долла? — запропонував Микола.

— Будь ласка! Давно збираюся, та ми з ним ще мало знайомі.

Долл, звичайно, погодився і всі троє його машиною рушили на квартиру Зубкова.

Їх зустріла красива, ставна жінка років тридцяти, із зачіскою під пушкінську Тетяну. Щиро привітала гостей, покартала Зубкова: чом не попередив. У неї нічого, мовляв, не готове. Але тут же швиденько виставила стільки печеного й вареного, що Долл, превеликий любитель смачно попоїсти, тільки руками розвів.

Господар заходився частувати начальство. Бігав коло Долла, підносячи кращий кусень, підливаючи в чарку. Микола ж упадав біля господині. Наговорив компліментів. Викликав на відверту розмову. Дізнався: досі Наташа працювала манікюршею в одній з міських перукарень. Має двоє дітей, не стару ще матір. Є кому дітлахів доглянути, покуховарити, попрати. Та Зубков, оселившись у неї, наполіг, щоб кинула роботу і повністю віддалася господарству, ще й робітницю найняла. Тепер вільного часу стільки, що його немає куди подіти. Гості заглядають рідко, хоча не раз просила Іллю приводити своїх співробітників. І ось дуже радіє, що прийшли.

— Ви першими з колег Іллі завітали до нас. Стали, так би мовити, піонерами. На цій підставі зараховую вас у друзі дому й зобов'язую бувати частіше. Даю перше доручення: дістати десь російських і українських книжок. Не лякайтеся, пане лейтенант, я прошу тільки класику: Толстого, Лєрмонтова, Достоєвського. Сподіваюсь, класики не заборонені? Принесете? Нема де взяти! То хоч бібліотеку відкрили б, дітвора скоро розучиться читати рідною мовою. Що, що? Ви з паном Доллом не Кирило і Мефодій, а офіцери, і прийшли сюди воювати, а не просвіщати? Але, пробачте, хто такі ці Кирило і Мефодій? А-а-а, монахи, які створили слов'ян ську азбуку… Жінки в таких питаннях не дуже обізнані. Давайте краще принесу вам чогось випити…

Довга розмова з Наташею лишила в Клинченка враження, що перед ним розумна, хоч і невисокої культури жінка. Вміє лавірувати й переводити розмову на знайомі їй теми. Любить поговорити. Має досить вільного часу. Одне слово, цілком підходить для ролі, яку він збирається їй відвести.

Долла господиня, особливо її кулінарна майстерність, просто зачарували. Вони стали частенько навідуватися сюди, приводячи завжди з собою ще кого-небудь. За якийсь місяць квартира фрау Наташі перетворилася на своєрідний салон, в якому збиралися офіцери абверкоманди, морської розвідки, «Групи Локкарта», представники гестапо. Щовечора тут можна було знайти принаймні трьох-чотирьох офіцерів таємних німецьких служб. Краще місце для того, що абверівці називали «салонною розвідкою», важко, мабуть, було б знайти. Войцехівський, передаючи Центрові шифровки з інформацією, вивудженою в «салоні фрау Наташі», щоразу поздоровляв Миколу з його блискучою ідеєю.

— Не набридли вам ще, Наташо, гості? — спитав її якось Клинченко, щоб вивідати, чи не свариться вона через це з Зубковим.

Жінка пильно подивилася йому прямо у вічі й відповіла:

— Мені хочеться вам догодити, а вас, здається, мої гості влаштовують?

Клинченко промовчав, але довго роздумував над цими словами. Що вони могли означати? Невже вона здогадується, хто він? Якщо має якесь підозріння — чом не донесе на нього? Нема чим довести? А може, просто прагне допомогти?

Останнє припущення зміцніло, коли Наташа одного разу переказала свою розмову з офіцером морської розвідки Браунером, який, побачивши перед тим денце не одної чарки, кинув їй:

— Фрау Наташа, ви, часом, не на гроші радянської розвідки нас так щедро частуєте. Дивіться мені…

І пригрозив пальцем.

— Що ж ви йому відповіли?

— Теж люб'язно «пожартувала». Сказала: «Ви пане Браунер, мабуть, поганий розвідник, якщо про це розпитуєте мене. Доцільніше було б поділитися своєю підозрою з паном Кюхнером з СД».

– І як він на це реагував?

— Відразу протверезів. Хміль наче вітром здуло. Мені здалося, що перелякався власних слів. Просив пробачити за безтактність і благав, щоб я про нашу розмову ані гу-гу. Довелося пообіцяти. Мало не навколішках повзав.

— Виходить, ви не дотримуєте слова…

— Так я ж тільки вам!

Хтось підійшов, розмова перекинулася на інше, і вони вже ніколи більше до цього випадку не поверталися.

Практичних висновків з такого попередження Клинченко зробити не встиг. Зубкова незабаром перевели до Дніпропетровська, і Наташа поїхала з ним.

Клинченко іноді задумувався: ким була вона? Просто легковажною жінкою? Практичною особою, яка над усе ставила затишне, забезпечене життя? Чому ж тоді ризикувала, попереджала, що «салон» під наглядом, і все ж не закривала його? А може, належала до тих антифашистів-одинаків, які жертвували багато чим, але не йшли в загальному строю, бо не могла встановити зв'язків з підпіллям? Відповіді не знаходив.

Та й не до цього було. Такі відбувалися події, в такому темпі закружляло колесо тотального шпигунства, в якому не крутилося навіть тоді, коли розроблявся план «Барбаросса».

Адольф Гітлер вирішив у сорок другому домогтися здійснення політичних цілей, яких через провал планів «бліцкрігу» не досяг у сорок першому. Він був настільки переконаний, що йому вдасться тепер добитися свого, що, зустрівшись з одним із іноземних друзів рейху, якому дуже довіряв, запевнив його:

«Ради вже наступного літа будуть розгромлені. Порятунку для них більше не існує. Літо стане вирішальною стадією воєнного змагання. Більшовиків відкинемо так далеко, щоб вони ніколи не могли торкнутися культурного грунту Європи… Мій намір — поки що в центрі фронту більше не проводити наступальних операцій. Моєю метою буде наступ на південному фронті. Я вирішив: як тільки покращає погода, знову вдарити у напрямі Кавказу. Цей напрям — найважливіший. Треба вийти до нафти, до Ірану та Іраку… Звичайно, крім того, я подбаю про знищення Москви й Ленінграда».? Людиною, перед якою фюрер так одверто викладав найпотаємніші секрети райху, був посол Японії Осіма. Розмова відбувалася в січні 1942 року.

І була вона не просто маренням уголос. На початку квітня саме ці потаємні наміри Гітлер сформулював у директиві генеральному штабові на час літньої наступальної кампанії. Отже, битви за Волгу і Кавказ мали