Такехіко Фукунага - Острів Смерті

М. надпила трохи віскі й холодно відповіла:

— Тепер уже можна обійтися без них. Мій давній приятель несподівано був захворів, і я хотіла допомогти йому.

— Захворів? Він що, пережив вибух атомної бомби?

— Авжеж. Минуло стільки років, і лише зараз усе це вилізло наверх. От нещастя!

— А чому ж тоді гроші не потрібні? Вдалося помістити

його в лікарню?

— Та ні, помер,— просто сказала М.— Сьогодні я сиділа біля його останків. Гроші потрібні живим, а мертвим досить оплатити похорон.

— Як жаль! — тихо промовила А.

— Краще вмерти, ніж жити й тремтіти в передчутті фатального кінця. Тільки от мені не вистачило б відваги…

— Якої відваги?.. Хіба той чоловік…

— Ти вгадала: він наклав на себе руки,— спокійно відповіла М. і, допивши віскі, промимрила сама до себе: „Дурна!” Які почуття ятрили її душу — А. не могла знати.

ПОПОЛУДНІ

— Пасажири, приготуйте квитки для контролю!

Той голос пронизав Канае ззаду — так, наче тільки там був отвір у його свідомість. Свого роману він уже не читав. Розгорнутий блокнот лежав на колінах. Його очі, втомлені перебіганням по стовпчиках маленьких ієрогліфів, зупинилися на спинці протилежного сидіння. Він, напевно, про щось думав, але голос провідника наче мітлою вимів усі його думки. Голова була порожня. Канае обернувся — знявши шапку, провідник вітався з пасажирами на тому кінці вагона. Приготувати квитки? Проїзний квиток і квитанція про доплату за швидкість лежали в записнику у внутрішній кишені піджака. Та Канае не спішив їх виймати, бо Канае повернувся до вікна, протер рукою холодну запітнілу шибку і спробував розгледіти краєвид. Цікаво, через яку місцевість проїжджає поїзд? Поки Канае читав свій роман і думав про реальні прообрази його персонажів, начебто була одна зупинка. Напевно, в Одаварі. Але ж йому також пригадувалося, що вона була ще перед появою провідника, і то досить коротка. А коли так, то не виключено, що поїзд проїхав Атамі й невдовзі опиниться в тунелі Танна. Хоч до вечора було ще далеко, надворі вже темніло,— здавалось, з густих хмар от-от поллється дощ. За вікном пропливали косогори, телеграфні стовпи, будівлі, переліски, відкриті місцини. Зненацька показалося море… І відразу зникло. А, може, тунель Танна вже позаду? Канае глянув на годинника. Було майже пів на третю. Лише графік руху, що лежав у портфелі, допоміг би встановити, де перебуває зараз поїзд. На пам'ять не можна було покластися. Заглиблений у читання свого роману, Канае не помітив, де була зупинка. Напевно, така неуважна, як він, людина не збагне суті життя, що пролітає повз. Мабуть, з поїзда свого життя він бачить життя інших так само, як той краєвид за спітнілою шибкою. Та навряд! Він і цього не помічає, бо засліпив себе абстракціями. Так і не вийнявши з портфеля графік руху поїздів, Канае зажурено поглядав у вікно. Знову показалося море з білястими гребенями хвиль і розпливчасто-сірим горизонтом. Що дало йому споглядання краєвиду? А знайомство з життям інших людей?..

— Прошу квитки для контролю,— почулося ззаду зовсім близько.

Канае повернув голову в бік провідника й витяг з кишені записник. У ньому лежала телеграма з хіросімської лікарі. Насупивши брови, Канае знайшов за його обкладинкою проїзний квиток і квитанцію про доплату за швидкість. Тримаючи їх у руці, чекав, поки підійде провідник.

— Вашу телеграму я відправив в Одаварі. Відповіді на неї сподівайтеся в Нагої,— пояснив провідник, орудуючи ножичками, а потім докинув: — У Хіросіму прибуваємо завтра вранці о четвертій тридцять п'ять.

— Дякую,— сказав Канае, ховаючи записник з квитком у кишеню.

У цю мить поїзд жахливо загуркотів і за вікном стемніло. Та водночас у вагоні спалахнуло світло. Провідник спокійно перейшов до сусіднього вагону. „Напевне, тунель Танна,— майнуло в голові Канае, і його думки набрали іншого, абстрактнішого характеру.— Ми не знаємо, коли нас поглине темрява. Так само, як не знаємо, коли поїзд пірне в тунель. Якщо в останньому випадку цьому передують різноманітні зміни — навіть у похмурий день бачимо, як навколо нас пропливає зовнішній краєвид з його деревами, телеграфними стовпами, будинками, пустирями й морем, то в першому темрява інша, потойбічна. Це сама вічність, не супроводжувана ніякими змінами. Невже я не бачив у ній, у них того мороку? Може, й бачив, та вдавав, що перед мною розстелився осяяний сонцем світ? Та ні,— шепотів Канае,— все це не так. Я знав, що глибоко в душі Мотоко Моегі розбухає той морок. Знав, що він ховався ,і в серці Аяко Аймі. Вони мене привабили не тим, що Мотоко-сан — ексцентрична художниця, а Аяко-сан — ніжна панночка. Я здружився з ними тому, що запідозрив у них щось незвичне, невидиме навіть у найсвітліший день — словом, морок у відчужених серцях. Однак, узявшись писати роман, я боявся прояву того мороку. Навіть перебуваючи з ними у дружніх стосунках, я звичайно тримався віддалік, не смів підступити до них дуже близько, не набрався відваги розігнати той морок власними силами. Тому зараз я марно силкуюсь вирвати їх із обіймів смерті. А все-таки чому я боявся свого здогаду? Чому, відчуваючи його привабливість, я тікав від нього, а їм бажав не темряви, а світла, не ночі, а дня? Я впевнений, що не керувався при цьому наївною думкою, ніби жити — значить купатися в сонячному промінні, я знав, що морок у душі таїть у собі небезпеку. Адже морок не обминає нікого на світі. Несли його в собі й ті двоє. Так було насправді. І хоч я, пишучи роман, і радів з того, що у своєму творі допускав найстрашніше, та в дійсності прагнув, аби все якось обійшлося, бажав дівчатам життя. І хіба не тому навмисне закривав очі на темряву в їхніх серцях? Отож відстань між романом і дійсністю поступово збільшувалась, я сам себе заводив в оману, аж поки замість правди не побачив, наче крізь запітнілу шибку, спотворений образ життя”.

Гуркіт ущух, застукали одноманітно колеса на стиках рейок і за вікном попливло тьмяне, але все-таки сонячне світло. Канае полегшено зітхнув і, піднявши з колін блокнота, знову взявся читати свій роман.

ЧОВЕН ХАРОНА

— Ви такі бліді. Видно, втомилися,— стурбовано сказала А., обернувшись до М., що схилилася збоку над альбомом. Пасма чорного волосся М., наче запона, звисали вниз і закривали від А. розпочатий малюнок. Крізь них ледь-ледь проглядали її бліді запалі щоки. На голос подруги М. підвела голову і пальцями, забрудненими кольоровим олівцем, відгорнула вбік волосся.