Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

всі! — Королівство почало руйнуватися зсередини. Не Сарана його губить! Його губите ви, ось ви, які тут сидите й дивитеся на мене! Тому що всі ви знали Оберона. Ви всі його забули. Кожен із вас!

Уперше за кілька годин я взяла Зшивач до рук. Меч здавався страшенно важким і трусився, мов поруччя автобуса. Клинок був мокрий; я очужіло подумала, що слід би його висушити й змазати, але цієї миті понурий гачконосий канцлер раптом підстрибнув і заволав на всю вежу:

— Зшивач! Це ж Зшивач! У неї Зшивач!

Він дивився на меч у моїх руках, начебто я тримала екзотичну змію.

— Зшивач! Королева…

Він захлинувся. Його очі, що раптом покруглішали, затуманилися, начебто він силкувався щось пригадати.

— Королева… Це її меч.

— Це нічий меч, — м’яко виправила я. — Але його можна здобути для важливої справи. Королева змогла отримати його — змогла і я.

— Королева, — повторив канцлер і раптом заходився швидко терти скроні. — Королева… Вона шила цим мечем. Шила виворітні нитки. Вона вмерла, магу дороги, цей меч погубив її.

— Не меч. Виворіт.

Канцлер не слухав мене. Усі, хто сидів навколо багаття, дивилися на нього; він ухопився за рештки свого ріденького волосся та рвонув, начебто бажаючи стягти голову з пліч:

— Королева. Я пам’ятаю… Але там було щось іще. Хтось іще. Зшивач… Королева… І ще хтось був!

— Король, — шепнула я. Тепла хвиля мурашок підняла сторч волосся в мене на тім’ї. Я від кого завгодно чекала, що він перший згадає Оберона, — тільки не від канцлера.

— Король, — повторив він недовірливо. — Так… напевне… Але я не пам’ятаю. Стільки щоденних турбот… Укази… Податки…

— Але ви ж згадали Зшивач!

Він дивився на мене й нечутно ворушив губами.

— Я вже старий, — озвався нарешті. — У мене дуже погано… з пам’яттю. Ниють кості… Незабаром ми всі помремо, навіщо ж мучитися наостанок…

І, весь такий згаслий і справді постарілий, сів знову до вогню. Губи в нього ворушились, але жодного слова не можна було розібрати.

Я постаралася впоратись із розчаруванням.

— Слухайте мене, — голос у мене почав хрипнути. — Я розповім усе. У нас дуже мало часу…

Гарольд легко підвівся. Накинув плаща, підхопив уламки свого посоха й покрокував до виходу.

— Ану стій!

Я стала йому впоперек дороги. Мій власний посох майже вперся навершям йому в живіт:

— Я змушу мене вислухати.

— Не змусиш, — він глянув на мене вперше за стільки часу, й очі в нього були, як підмерзле болото. — Геть з дороги.

— А ти зруш-но мене.

Навершям мого посоха з тріском застрибали іскри. Зшивач трусився, мов у лихоманці. Гарольд був вищий за мене на дві з половиною голови, утричі ширший у плечах і важив, напевно, вчетверо більше — але його посох було зламано.

— Сядь на місце, Гарольде.

Він примружився:

— Зброя? Проти мене?

Витримувати його погляд було непросто, але я змусила себе не відвертатися.

— Швидко він тебе навчив, — чи то сказав, чи виплюнув Гарольд. — Гідна учениця некроманта.

— Сядь! — прошипіла я. Від несправедливості його слів мої щоки спалахнули майже так само яскраво, як навершя посоха.

— Гаразд, — сказав він несподівано м’яко. — Спробуй. Спробуй залучити цих людей на свій бік. А я подивлюся.

Він повернувся на своє місце. Після зіткнення з ним у мене майже не лишилося сили на те, що я мала зробити; десятеро дивилися на мене напружено, недовірливо, обурено, презирливо…

— Добре, — сказала я. — Почнемо з Королеви Туману.

* * *

Я знала, що буде непросто, але й уявити не могла, що розповідь коштуватиме такої праці. Я постійно плуталася, поверталася назад, повторювалася; я давала собі слово не розмінюватися на обвинувачення й скарги, але емоції захльостували мене, і кілька разів я ледь не заплакала.

Я розповіла їм про Королеву Туману, я нагадала, скільки лиха через неї скоїлося, поки Королівство мандрувало поміж світами в пошуках нового місця для свого існування. По очах стражників я зрозуміла: Королеву вони пам’ятають. Дехто згадав навіть Едну; Олександр перемінився на обличчі, коли почув це ім’я. Мені дуже хотілося перерватись і розпитати його, але я боялася зупинитись — боялася, що закінчити не дадуть.

Я розповіла, як Ланс, котрий по смерті став рікою, подарував мені Зшивач і як я мандрувала на вивороті, як потрапила в старий світ, звідки колись вирушило в дорогу Королівство, як знайшла там Едну, а ще — про «монетку бажань». Я витягла з внутрішньої кишені трикутну монетку на ланцюжку та віддала її Уймі; той довго вертів її в ручиськах, потім передав Філумені. Принцеса вдивилася в малюнок, похитала головою і віддала монетку Ельвірі. Та не стала дивитися; монеткою заволодів канцлер і почав її обмацувати, обнюхувати, навіть спробував на зуб. Олександр поколупав малюнок нігтем, стражники розглядали монетку, передаючи один іншому, а Гарольд увесь цей час сидів спиною до вогню, складаючи, ніби мозкокрутку, уламки свого посоха — то так, то інак. Я замовкла, змучена, бо майже втратила голос, і решта теж мовчали… як мені здалося — співчутливо.

— Бачиш, Ліно, — почав нарешті Уйма, — ти дуже складно все розказуєш… Але як може бути, щоб ти одна пам’ятала — а всі забули?

— Не одна. Ще… Максиміліан.

— Некромант, — докинула Ельвіра.

— І ще принц-деспот.

— Це той зрадник? Убивця? Хто йому повірить?

— А мені ви не вірите?

Знову зависла важка пауза. Я дивилася на канцлера; той скорчився на низькій лаві, опустив носа нижче колін.

— А може таке бути, — почав Олександр, — що ти, магу дороги… вигадала цю людину? Що він тобі привидівся? Не з тим, звичайно, щоб нас свідомо обдурити, а…

— Дай мені, — сказав чужий незнайомий голос. Я не відразу зрозуміла, що говорить Гарольд.

Олександр забарився на мить, але таки передав монетку стражникам, а ті — з рук до рук — Гарольду. Ельвіра перезирнулася з чоловіком.

Довгу хвилину в тиші Гарольд розглядав монетку. Я бачила тільки його потилицю: волосся з нитками сивини вибивалося з-під чорної хустки з бляклим сріблом.

— Тут напис: «Замкнено». Древньою магічною мовою. Це монета із забутої скарбниці в пустелі Часу. Я пам’ятаю: ми там ішли.

Гарольд обернувся до вогню. Щоки його запали, борода стала сторчма:

— Речі з невідкритих земель… з її володінь… втрачають силу там, де живуть люди. Здебільшого. Але в поєднанні з сильним бажанням… із твердою волею… можуть потроїти могутність. Удесятерити. «Замкнено»… У старі, старожитні часи… Я знав алхіміка, що міг прочитати будь-який напис, будь-якою мовою. Кажуть, у молоді літа він ходив на Горище Світу…

— Зрозуміло, — я стисла монету в кулаці. — Я знаю, про кого йдеться. Він у моєму світі! Я йду до нього,