Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

іншого. Більше того, гадаю, я міг би навіть подвоїти свій гріх, зробивши тебе своїм знаряддям.

Горло в Нори пересохло, та все ж вона промовила:

— Я вірю в злочини, Вінні, але в гріхи — не вірю.

Він подарував їй доброзичливу посмішку. І водночас було щось неприємне в цій посмішці: овечі губи, вовчі зуби.

— Ну й добре. Головне, що гріх вірить у тебе.

— Розумію, ви вважаєте так… Але чому? Це ж збочення!

Його посмішка поширшала.

— Так! Саме тому! Дуже хочу дізнатися, як воно — вчинити щось, абсолютно чуже моїй природі. Коли потреба прощення сильніша за потребу самого вчинку. Норо, чи знаєш ти, що подвоює гріх?

— Ні. Я не ходжу до церкви.

— Гріх подвоюється, коли ти кажеш собі: «Я зроблю це, бо знаю, що потім помолюся і отримаю прощення». Коли ти усвідомлюєш, що справді можеш посидіти на двох стільцях. Я хочу відчути, як це — спуститися на саме дно гріхопадіння. Хочу не просто забруднити ноги, а з головою зануритися в безодню.

— І потягнути мене з собою! — обурено вигукнула вона.

— Ох, Норо, але ж ти все одно не віриш у гріх. Ти щойно сама це сказала. З твоєї точки зору, я хочу, аби ти лишень трішки забруднилася. І ризикнула потрапити за ґрати. Але ризик буде мінімальним, повір. І за це я заплачу тобі двісті тисяч доларів. Понад двісті тисяч доларів.

Її обличчя та руки заклякли, неначе вона щойно повернулася з довгої прогулянки на холоді. Вона не погодиться, у жодному разі. Насправді вона просто вийде з цього дому й подихає свіжим повітрям. Вона не звільниться; принаймні, не зараз, бо робота їй потрібна. І все ж вона піде. І хай навіть він звільнить її за те, що вона пішла без дозволу, — грець із ним. Та спершу вона хотіла б почути решту. Вона б навіть самій собі не зізналася, що пропозиція видається привабливою — ні, просто цікавою. І скільки б вона могла отримати?

— То що ви від мене хочете?

Чед запалив ще одну цигарку. Нора ворухнула пальцями:

— Дай мені затягнутися.

— Норрі, ти ж не куриш цигарок уже п’ять…

— Я сказала, дай мені затягнутися.

Чед дав дружині цигарку. Нора глибоко затягнулася і відкашлялася, звільняючи легені від ядучого диму. А потім усе йому розповіла.

Тієї ночі вона довго не могла заснути — так і лежала з розплющеним очима в передсвітанковій темряві. Певно, він спав. А чому б і ні? Рішення прийнято. Вона відмовить Вінні та попросить більше ніколи не повертатися до цієї теми. Рішення прийнято; час спати.

І все ж її зовсім не здивувало те, що він повернувся до неї і сказав:

— Не можу припинити про це думати.

Нора також не могла.

— Ти знаєш, я б зробила це. Для нас. Якби ж…

Вони лежали обличчям одне до одного, і лише декілька дюймів розділяли їх. Так близько, що можна відчути дихання іншого. Була друга година ночі.

«Це найкращий час для змови», — подумала вона.

— Якби?

— Якби я не боялася, що це понівечить наше життя. Певні плями не змиваються.

— Норо, це питання суто теоретичне. Ми ж прийняли рішення. Можеш завтра прикинутися Сарою Пейлін, подякувати йому, але відмовитися від цього «мосту в нікуди»[110]. Я знайду спосіб закінчити книгу і без його «фінансової допомоги».

— Коли? Під час чергової неоплачуваної відпустки? Я так не думаю.

— Це вирішено. Він — божевільний старигань. Крапка.

Чоловік відкотився від неї.

Запала тиша. Зверху міряла кімнату місіс Рестон — її фотографію варто було б приклеїти до словникової статті «безсоння» як ілюстрацію. А десь, мабуть, у глибині темряви Гованусу, лунала сирена.

Чед знову заговорив за п’ятнадцять хвилин, звертаючись до столика з електронним годинником, який показував зараз 02:17.

— Більше того, нам би довелося просто повірити йому щодо грошей, а як можна довіряти людині, єдина мета якої — вчинити гріх?

— Але я довіряю йому, — заперечила вона. — Це собі я не довіряю. Засинай, Чеде. Тему вичерпано.

— Гаразд, — відповів він. — Зрозумів.

На годиннику було 02:26, коли вона сказала:

— Це можливо зробити. Не сумніваюся. Змогла б змінити колір волосся. Надягнути капелюха, темні окуляри. Тобто день, ясна річ, має бути сонячним. І треба подумати про шляхи для відступу.

— Ти серйозно…

— Я не знаю! Двісті тисяч доларів! Та щоб заробити стільки грошей, мені б довелося працювати майже три роки! А коли уряд і банки загребуть свою частку, не лишиться майже нічого. Ми ж знаємо, як воно буває.

З хвильку вона помовчала, роздивляючись стелю, по якій нескінченно довго тупцяла туди-сюди місіс Рестон.

— А ще ж страховка! — вибухнула вона. — Ти знаєш, що нам дає страховка? Нічогісінько!

— Вона нам дає страховку.

— Ну гаразд, майже нічого. А що, коли тебе зіб’є машина? А що, як у мене знайдуть кісту яєчника?

— У нас непогані умови.

— Та всі так кажуть, але водночас усі чудово знають: як купуватимеш щось не виходячи з авто — наїбуть![111] У цьому точно можна не сумніватися. Саме тому я досі думаю про ту пропозицію. Ми… могли б… бути… певними!

— Порівняно з двомастами тисячами доларів, те, що я мрію отримати за книжку, видається мізерним, ти так не вважаєш? Навіщо взагалі напружуватися?

— Бо це — сумнівна лотерея. А книга — чесний заробіток.

— Чесний? Гадаєш, це зробить книгу чесним заробітком? — Він повернувся обличчям до неї. Певна частина його тіла стала дуже твердою — певно, і справді навіть до цього був причетний секс. Принаймні, для них.

— Гадаєш, я коли-небудь знову отримаю таку роботу, як у Вінні? — Вона сердилася, от тільки на нього чи на себе — сама не знала. Та й не мало це жодного значення. — У грудні мені буде тридцять шість. Ти запросиш мене на вечерю на честь дня народження, а за тиждень я отримаю справжній «подаруночок»: прострочений платіж за машину.

— Ти звинувачуєш мене у…

— Ні. Я навіть систему не звинувачую, через яку ми всі ледь-ледь тримаємося на плаву. Звинувачення — непродуктивні. І я сказала Вінні правду — я не вірю в гріх. Але й у в’язницю не хочу, — Вона відчула, як на очі набігають сльози. — І я не хочу робити комусь боляче. Особливо…

— Ти й не зробиш.

Він уже почав був відвертатися, як вона схопила його за плече.

— Та якби ми наважилися на це — якби я наважилася, — то ми б ніколи більше не заговорили про це. Жодного разу.

— Жодного разу.

Вона потягнулася до нього.