Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

й завели невелику сімейку: дід та баба на печі, що на півхати розсілася, батько й мати на полу, а троє синів і четверо дочок уже на долівці: від столу аж до порога. Унесуть кілька оберемків соломи, розгорнуть, застелять ряднинами і — покотом. Щоранку розбираються, де чиї руки-ноги.

Максим у сім’ї ріс найстаршим, то йому й діставалось найбільше, скільки себе й пам’ятає. Протягом дня тільки й чув: «Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?» Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.

Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.

— Максиме!

— Гов? — наче зі сну.

— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!

Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.

А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.

Він і в школі виділявся з-поміж інших дітей. Інші слухають учительку — поворухнутись бояться, а Максим втупиться очима у вікно і думками хтозна й де, тільки не на уроці.

Ще в першому класі, на уроці письма, учителька вчила виводити літери. У зошитах, полініяних навкіс. Весь урок палички малювали, щоб рівніші були, не хилилися ні праворуч, ані ліворуч. Діти старались, аж гусло повітря, старався й Максим. Ні в кого, здавалося, не виходило так рівненько та акуратно.

У кінці уроку вчителька дала домашнє завдання: змалювати отими паличками цілу сторінку.

Прийшов додому Максим, пообідав, розкрив зошит.

Списав один рядок. Списав другий. А на третьому й спіткнувся: так стало нудно. Палички й палички, мов нічого іншого й на світі немає! А що, як примальовувати хвостики?.. Одразу стало цікавіше. А вуха?.. А писок?.. Уже не палички — веселі собачки побігли з рядка у рядок. А коли додумався примальовувати роги… і ратиці… гриви, то ще цікавіше стало Максимові.

Того разу він єдиний у класі заробив одиницю.

Уже в шостому загорівся Максим стати розбійником. Таким, як Микола Шугай. Що багатих грабує, а бідним роздає.

Намовив ще двох найнадійніших, щонеділі бігали до Чорного лісу, де під час війни проходила лінія фронту. Знайшли землянку більш-менш уцілілу, прибрали, сякі-такі дверцята навісили. Змайстрували самопали, а з украдених дома ножів — кинджали. Максим же, як отаман, озброївся шаблюкою, знайденою в тому ж лісі.

Коли спорядились до ладу, стали думати, кого грабувати. Перебрали всіх, хто жив у їхньому селі, і виходило так, що грабувати й нікого. Всі бідні, всі обдерті до останньої нитки, всім треба давать, а не обдирати. Голова колгоспу — і той у латаних чоботях ходить.

— Хіба що дядька Федосія?

— А що в дядька?

— Я в них аж двадцять п’ять рублів бачив.

— Бре! — не повірив Максим: таку велику суму грошей трудно було й уявити.

— От їй-богу, що бачив! Коло лавки показували.

— Коли?

— Та ще весною.

— Весною, — протягнув Максим розчаровано. — Вони давно уже про ті гроші й забули. Пропили. — Максим добре знав дядька Федосія.

Так і не надумавши, кого грабувати, чесна компанія склала наготовлену зброю.

Після того випадку Максим наче трохи вгамувався. А тут армія, де вибивають дур з голови (інші просилися, щоб додому поближче, Максим же на запитання, де бажає служити, сказав, що на Курилах, — дальшого місця просто не знав. То й попав на Курили — повернувся як головешка обсмалений). А потім — курси шоферів, а там і напарубкуватись не встиг — мусив на Марусі женитись. Куди тепер з нею діватися? У Марусиних батьків хата велика, місця вистачило б, але Максим і чути не хотів іти приймаком! А в його хаті хіба що на долівці, поміж братами та сестрами. Такими цікавими, що й до ранку повіки не склепили б. Ото був би місяць медовий!

А мо’, на горищі в сараї? На сіні торішньому? Як на Максима, то ліпшої постелі й не треба. А Маруся… Що ж Маруся… Сама знала, за кого заміж ішла.

Протирлувалися все літо на тому горищі, підійшла осінь з дощами холодними й заморозками, треба було думати, як далі бути. Максим і взимку в сарайчику спав би, за шию не капало, та Маруся дивилась по-іншому: їй, як і кожній молодесенькій жіночці, хотілося звити власне кубельце. Щоб і хата своя була, і двір, і город. Маруся, вертаючи з роботи, йде селом, іде та біля особливо причепуреної хати й застигне: в отакій би нам жити!

Ходила-ходила, приглядалася-приглядалась та й видивилася хату до серця. Що в центрі села: поруч і крамниця, й пошта, і ясла, й клуб, а що й хата ошатна, аж сяє. І сарай, і погріб, і комора, і курник, і хлів — усе те акуратно розставлене довкола чистенького дворика, — Маруся вже подумки бачила власних курей та гусей, порося і теличку, що заведуть, як сюди переселяться. Маруся вже наче стояла хазяйкою посеред цього ошатного дворика, в неї вже й долоні свербіли сипати курям зерно чи йти з відерцем до паці, то й учепилася в Максима: ходім та ходім, бо їй уже здавалося, що хтось перебіжить їм дорогу та раніше од них і купить.

— Та чи я тії хати не бачив! — одбивався Максим.

— Ходімо! Ходімо! — замалим не плакала Маруся, тягнучи Максима за руку. — Недорого й хочуть.

І хоч як одбрикувався Максим — мусив іти.

— Ну як? — сяючи очима, спитала Маруся. Максим стояв посеред двору, і на обличчі його не було того захвату, що його сподівалася побачити Маруся.

— Тобі що, не подобається?

Максим покрутив головою, розстебнув ґудзик на комірі:

— Тісно.

— Що тісно? — не зрозуміла Маруся.

— Тісно, як у тюрмі, — сказав Максим з тугою. — І глянути нікуди. Тільки морди сусідів і бачитимеш. Мені ці морди на роботі щодня очі