Харпер Лі - Іди, вартового постав

class="p1">Це було щось нове, а надто з його вуст. Але якщо дозволити йому говорити далі, він перескочить, так чи так, у своє дев’ятнадцяте століття.

— ...так от, міс, ти народилася зі своєю власною совістю, але якось пристебнула її до совісті свого батька. І зростаючи, і потім, коли вже виросла, ти цілком несвідомо для самої себе ототожнювала свого батька з Богом. Ти ніколи не бачила в ньому людину з людським серцем, з людськими недоліками,— погоджуюся, це важко побачити, він майже не робить помилок, але все ж таки робить, як і всі ми. Ти була емоційною калікою, ти покладалася на нього, отримувала від нього відповіді й припускала, що твої відповіді завжди будуть його відповідями.

Вона мовчки слухала, що говорить чоловік на дивані.

— А потім ти завітала до нас і побачила: батько робить таке, що видалося тобі антитезою його совісті — твоєї совісті, і тобі це видалося буквально нестерпним. Ти аж захворіла. Життя перетворилося для тебе на суцільне пекло тут, на землі. Ти мусила вбити себе, або він мусив вбити тебе, щоб ти почала жити власним життям, як окрема індивідуальність.

«Вбити себе. Вбити його. Я мусила вбити його, щоб жити».

— Ти так говориш, ніби давно про все знав. Ти...

— Звісно ж, знав. Як і твій батько. Іноді ми запитували себе, коли нарешті твоя совість і його совість розділяться і в якому питанні,— доктор Фінч усміхнувся.— Що ж, от ми й дізналися. Я дуже радий, що був неподалік, коли у вас почалися сутички. Атикус не міг говорити з тобою, як от я...

— Чому ж, сер?

— Ти б його не слухала. Наші боги дуже далеко від нас, Джін-Луїзо. Вони ніколи не повинні спускатися на рівень простих смертних.

— Через це він і не... не накинувся на мене з кулаками? Через це він навіть не намагався боронитися?

— Він дозволив тобі розбити твої ікони одну по одній. Він дозволив тобі звести його до рівня простого смертного.

Я люблю тебе. Роби як знаєш. Там, де Джін-Луїза просто палко посперечалася б, обмінялася поглядами з другом, хоч якими б різкими не були між ними протиріччя, тут вона намагалася знищити батька. Вона готова була його розірвати, зламати, стерти з лиця землі. Чайлд Роланд до темної вежі прийшов.

— Ти розумієш мене, Джін-Луїзо?

— Так, дядьку Джеку. Я тебе розумію.

Доктор Фінч закинув ногу за ногу і запхнув руки в кишені.

— Коли ти припинила втікати, Джін-Луїзо, коли ти роззирнулася навколо, тобі знадобилася фантастична мужність.

— Сер?

— Не та мужність, яка спонукає солдата іти в сіру зону. Така мужність викликається почуттям обов’язку. Така мужність — це частина його бажання жити, частина інстинкту самозбереження. Подеколи нам доводиться трохи вбивати, щоб вижити, коли ми не хочемо жити,— а коли жінкам погано, вони плачуть перед сном і просять своїх матерів щодня прати їм панчохи.

— Що то означає — коли я припинала втікати?

Доктор Фінч пирхнув.

— Знаєш,— сказав він,— ти дуже схожа на свого батька. Сьогодні я намагався тобі це показати; шкода тільки, що я для цього вдався до тактики, якій позаздрив би покійний Джордж Вашингтон Гілл[48],— ти дуже схожа на нього, тільки ти фанатик, а він ні.

— Перепрошую?

Доктор Фінч прикусив нижню губу.

— Атож. Фанатик. Не надто великий, звичайний собі фанатик завбільшки з ріпку.

Джін-Луїза підвелася і підійшла до книжкових полиць. Витягла словник і погортала його.

— Фанатик,— прочитала вона,— іменник. «Людина, яка вперто й нетерпимо віддана своїй церкві, своїй партії, своїм переконанням і віруванням». Будь ласка, поясніть, сер.

— Я намагався відповісти на твоє головне питання. Дозволь мені трохи розгорнути це визначення. Що робить фанатик, коли зустрічає людину, яка кидає виклик його думкам? Фанатик не відступає. Він непохитно стоїть на своєму. Навіть не намагається дослухатися, просто вибухає лайкою. От ти, скажімо, коли твій світ перекинувся догори дриґом, ти просто втекла геть. І як ти втекла! Ти, понад усякий сумнів, наслухалася чимало неприємного, приїхавши додому, але замість осідлати бойового коня і вступити у двобій, ти повертаєшся спиною і тікаєш. Ось що ти цим сказала: «Мені не до вподоби те, що роблять ці люди, тому я не витрачатиму на них свій час». Треба знайти для них час, моя люба, в іншому разі ти ніколи не подорослішаєш. Ти в шістдесят років лишишся такою самою, як зараз,— тоді ти вже будеш мені не племінниця, а пацієнтка. Ти не допускаєш, що люди можуть мати свої власні погляди, хай навіть вони і здаються тобі дурними.

Доктор Фінч сплів пальці й закинув руки за голову.

— На Бога, дитино, люди не погоджуються з Ку-клукс-кланом, але не заважають їм, звісно, закутуватися у простирадла і клеїти з себе дурнів на публіці.

Навіщо ти надав слово містеру О’Генлону? — Бо він того хотів. «Господи, що я накоїла?»

— Але ж вони б’ють людей, дядьку Джеку...

— Це вже інша річ, яку ти якраз не взяла до уваги стосовно свого батька. Ти там просторікувала про деспотів, Гітлерів, шилохвостих сучих синів... до речі, де ти це підхопила? Нагадує мені одну холодну зимову ніч, полювання на опосумів...

Джін-Луїза аж перекосилася.

— Він і це тобі переповів?

— Певна річ, та не дуже переймайся тим, як ти його обзивала. У нього адвокатська шкура. Його і не такими словами лаяли свого часу.

— Але ж не рідна донька.

— Так от, я казав...

Вперше на її пам’яті дядько сам повертав її до суті справи. Вдруге на її пам’яті дядько поводився незвично: перший раз був, коли він безмовно сидів у вітальні їхнього старого дому, дослухаючись до тихого бурмотіння: «Бог ніколи не посилає людині більше, ніж вона в змозі витримати»,— а потім сказав: «У мене болять плечі. В цій хаті є хоч трохи віскі?» Сьогодні день чудес, подумала вона.

— ...Клан може маршувати де собі хоче, та коли вони починають нападати на людей, бити, кидати вибухівку, хіба ти не знаєш, хто перший спробує їх зупинити?

— Знаю, сер.

— Суть його життя — закон. Атикус зробить усе можливе, щоб нікому не дати бити людину, тоді він розвернеться і повстане навіть проти Федерального уряду — так само, як і ти, дитино. Ти розвернулася і повстала проти свого власного олов’яного божка,— але затям собі: твій батько це робитиме згідно з