Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

class="p">За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору стріляли.

«Це їх мечеті там долом, а з мінаретів муезини галайкають молитву».

«Як у нас дзвони на дзвіниці».

«Щось буцім те».

«Гарні мінарети! - хвалив Сидір. - Стрункі, як білі тополі».

«Як тополі в місячному сяйві. Правда. Але я на них і дивитися не люблю.

Надививсь. Шила такі, буцім пана Бога в око шпигнути хочуть». «Цар на них людей посадив би, як на кілля».

«Не нагадуй царя, - обрушився Мручко, - маю його отак, - і показав на горло. - Кажу вам, турки нехристи, а й вони не такі варвари, як той антихрист».

До правого берега ріки прибили.

Здовж берега голова при голові.

Такого народу назбігалося, як до меду мухи. Глота, що перетиснутися годі. Десять усяких мов сварилося з собою. Вавілонська вежа. «Гадають, що москалі з ведмедями прийшли, - сердився Мручко. - Людей не бачили, чи що!»

Турецьке військо двома шпалірами стояло. Поміж ними король з гетьманом пройшли і до сераскірової карети всіли.

До карет повсідали також шведські вищі офіцери і деякі з козацьких старшин.

Поїхали на замок.

Мручко, як сказав, так і не поїхав. Пильнував, щоб обоз переправився через ріку, а це геть поза полудне затягнулося.

«Турки не крадучі люди, але є тут і інші народи, лихий його зна, які».

«Бе-ре-жись!» - доповідали смільчаки.

«А щоб ти знав, що бере-жись, бо береженого і Бог береже, - відрубав Мручко. - Але ти, синоньку, замість договорювати, краще взяв би яку скриньку, або хоч би й гарматку на плечі та переніс на берег. Ось тоді-то я й похвалив би тебе, мудрагелику! А то ви до приговорів скорі, а до роботи не дуже поспішаєтесь. Нас, старих, гудите, а самі лиш очима за жінотою кидаєте. Ласохлости. Люблю я таких, ех, як люблю».

34.

Довга валка возів насилу посувалася крутими вуличками турецького міста.

Народу, як літом мушні. Мабуть, не було в Бендерах людини, щоб трималася на ногах, і не вийшла подивитися на заморських шведів і на козацьких гяврів, що стільки гарячого сала залили за шкуру побожним ісповідникам пророка. Старі й діти, чоловіки й жінота, забуваючи сором і добрий звичай, тиснулися, знімалися навшпиньки, одні другим прямо на голови лізли, щоб тільки заспокоїти свою цікавість і побачити славного північного войовника та старого українського гетьмана, про якого ходили найдивніші легенди.

Не тільки дервіші в жовтих широкополих халатах, і червоних, як маки в житі, фезах, але й поважні сивобороді хаджі, що в далеку Мекку ходили і чимало всякого дива бачили в світі, не соромилися разом з простим народом гав ловити. Навіть учені софти, що з мечетів і мовчаливих теків6 не вилазили, так і ті стояли тепер на східцях під дверима домівок і цікаво приглядалися людям, що їдять домуз7 і п'ють ракію8, буцімто таких і в Бендерах нема. Бендери, що малий Вавілон, якого там народу не побачиш, і вірних і гяврів усяких. Досить кинути оком довкола. Жовті, зелені, червоні й білі халати, турбани, чалми й тахе9, кабардинки й гостроверхі шапки, ферезії, маграми й заялозені овечі тулуби - з цілого світу хтось тут людей позганяв докупи. Гамір так, що аж вуха болять. Десятьма мовами верещать тобі, а як подумати, що татарин кримський свого земляка з Бендер не розуміє, а царгородський турок не розуміє молдаванського брата, так тих язиків буде чорт зна скільки. Греки «пиндяють», жиди «вайкають», цигани «вівкають» по невідомому.

Тих, хоч небагато, так один за десятьох наскучить. Чорні, жасні, як душогуби, так тії білі зуби шкірять, мов живцем тебе з'їсти хочуть, а циганки аж до возів пруться та за руки хапають, щоб ворожити.

Всякими мовами беруться балакати, а ні одної добре не знають. «Я тобі долю казати, правду казати, найправдивішу.»

Циганчата, як чортенята, голе то, чорновиде і товстопузе, лізе коням прямо під копита, обігнатися годі, а все кричать, мало ротів собі не пороздирають: «Дай пан! Дай пан!» Більше, мабуть, нічого по-людському й не знають. Поважні туркені., так ті лише крізь маленькі загратовані віконця на вулицю поглядають, закутані в білі міграми та в легенькі фередже, так що лиш чорні, палкі, а сумовиті очі, мов зорі з-за хмар, видно. Хто її там знає, яка, а очі гарні, ніби кличуть до себе: «Ходи!»

Дівчатка в халатиках різноцвітних, головка в кісках, в кіски амулетиків поначіплювано, в деяких фезики золотенькі, - роззявляють мальовані губи і підносять начорнені брови. Вдруге такого не побачать.

У деякої ще й кухлик у руках, бо мати до фонтану, а може, й до Дністра по воду післала, а вона тут уже годин дві, або три торчить і видивлює чорні, як вуглики, очі. Боїться, щоб того кухля не роздавили. Насилу здіймає його вгору й на голову з кісками і фезиком кладе.

«Бач, яка!» - штовхнув ліктем свого товариша козак.

«Того цвіту по всьому світу», - відповідає той. Але обидва погоджуються на тому, що кращих, як у нас, на Україні, таки на всьому світі немає. «Як удасться гарна ніч майова, вишні зацвітуть, зорі висипляться на небо, залящать соловії, і заспівають дівчата, - то Боже ти мій!»

«Розказуєш, буцім я сліпий та глухий, або розуму не маю. Нагадав!»

Де базари, там трохи ширше стає, поки товпа за возами з усіх вуличок не нахлине.

На базарах позачинювані крамниці. Торговці бояться за своє добро. Пророкові ісповідники не крадуть, але від чого ж тут цигани і всякий бродячий народ? Краще тоді двері замкнути і з люлькою у вищерблених зубах дивитися на дивасію.

Поважний мулла в довгополому халаті і в зеленій чалмі злегка бородою хитає. Молодий софта10 прямо в зуби йому глядить, рад кожне слово, ще заки воно вилетить з рота, в повітрі зловити. А мулла очима завернув і слово по словечку цідить: «Великий світ, багато на йому народів, так один Аллах над ними і один пророк його Магомет».

«Ля ілляге, іллялля Магомет ресу люлля. (Бог є Бог і Магомет його пророк», - як відгомін доповідає софта. І дві парі очей, молоді і старечі, спокійно глядять перед себе, погоджуються з гадкою, що коли Аллах не тільки вірних, але й гяврів сотворив на світі, то з того, видно, що їх тут треба. Ні злости, ні зависти, ні надмірного здивування в тих очах уже не видно.

Мулла каже: «Бог один і ніхто інший не може людям праву