Томас Олд Х'ювелт - Відьма

свої очі»? Дивно, наскільки сповненим сенсу все було на початку і як потім усе пішло до біса.

Цей заклик увесь час стосувався Блек-Спрінга.

І чому зараз він звучить, ніби заклик до відьми?

На сходах скрипнула мостина.

Тайлер вслухався, завмерши, ніби ящірка на камені, його водночас обдало холодом і жаром. Звук повторився в іншому місці, цього разу в безсумнівному супроводі стогнання сходинок — хтось ступав, легко, ніби не хотів наробити шуму. Тайлер упізнав Метта, як це буває, коли впізнаєш за звуками людей, з якими живеш. Він подумав: що то Метт робив унизу, адже ванна кімната була і тут, на другому поверсі. Мабуть, ходив щось з’їсти. Раптом Тайлер сам відчув голод, в нього не було сил і крихту проковтнути упродовж дня. Може, якщо трохи поїсти, можна буде позбутися печії від текіли… якщо йому вдасться затамувати блювотний рефлекс.

Якийсь час він ще прислухався. Тиша. Тайлер притиснув долонями очі, допоки в голові не замерехтіли зірки, а потім сів прямо і широко розплющив очі. На сходах було чути квапливі кроки. Глухий звук, удар, тиха лайка — то спіткнувся Метт. Поспішні кроки до спальні батьків. Тайлер вдивлявся у морок і прислухався до збуджених, сонних голосів. Він не міг розібрати, про що вони говорили.

«Продукти закінчилися, — полізли йому в голову нісенітниці, — відьма усе з’їла. Завтра тебе з Меттом візьмуть до лісу і лишать там на поталу диким звірям».

А коли він почув слово «Флетчер», то відкинув ковдру і босоніж попрямував коридором до спальні батьків. Звідти долинало світло, і Метт, обернувшись, кинув погляд на Тайлера.

— Лягай спати, вже пів на другу… — почув він стогін матері з-під подушки. Стів щось пробурчав, а Метт нервово переступив з ноги на ногу.

— Що відбувається? — прошепотів Тайлер.

Метт повернувся до старшого брата:

— Мені наснилося, що я чую, ніби Флетчер шкребеться за задніми дверима. Наче ми його випадково залишили там на холоді, розумієш? І я пішов подивитися, і тільки коли спустився вниз, тоді згадав, що він помер. Але він продовжував шкрябати — за задніми дверима. У світлі ліхтаря я побачив його тінь.

Тайлер зітхнув. Він побачив кола під очима Метта. У своїй футболці завеликого розміру він був схожий на малу дитину — ніби та мала дитина, що досі сиділа в ньому, у віці тринадцяти років мала повне право з’являтися час від часу, як-от тоді, коли він бачив кошмари.

— Чуваче, то тобі наснилося, — сказав він. — Лягай у ліжко, братику.

— Але ліхтар назовні увімкнувся, Тайлере, і це означає…

І тоді вони почули його: приглушений, далекий гавкіт, що ніби долинав з лісу позаду будинку. На мить Тайлер подумав, що то чути в його власній голові, що той химерний звук виринув із глибин його виснаженого розуму, як психологічна реакція на події останніх кількох днів. Тому що — так, безперечно, це лише звучало ніби гавкіт Флетчера. Але він почув той гавкіт знову, цього разу ясніше і ближче, ніби собака стояв поряд із загоном для коней на задньому дворі, й цього разу в нього вже не було сумнівів: то гавкав Флетчер.

Мабуть, збоку було б навіть комічно споглядати за тим, як вони всі кинулися вниз. Тайлер рвонув сходами, за ним по п’ятах — Метт, а за ними — Стів і Джоселін, що теж схопилась із ліжка. На першому поверсі Тайлер пройшов крізь трикутник крижаного місячного світла, що падало на плитку крізь задні двері. Він помітив, що ліхтар надворі був вимкнений. Ліхтар мав сенсорний датчик часу і руху, і якщо хтось і пробіг там раніше, то зараз його вже не було. На першому поверсі було незвично темно, тому що деревностружкова плита, яка закривала вікно в їдальні, блокувала будь-яке світло ззовні. Вони ще не купили новий обідній стіл, і темна порожнеча приміщення з позабиваним дошками вікном здавалася похмурою, ніби то була стара кочегарка на якомусь заводі.

Тайлер зняв засув із задніх дверей і повернув ключ. Коли він відчинив двері, холодне повітря остудило його голу шкіру. Метт, звиваючись, пробрався повз нього і визирнув назовні.

— Хлопці, ви можете застудитися, — сказала Джоселін, але Метт підняв угору вказівного пальця і спинив її:

— Ш-ш-ш!

Він насторожено нахилив голову і вслухався.

Була тиша.

А потім знову пролунав гавкіт, одноманітний і водночас — реальний, оскільки стіни вже не глушили звук. Він долинав зліва, звідкілясь із величезної темної плями гори Нещастя. Тайлерові перехопило дух, а Метт повернувся до нього із диким поглядом.

— То Флетчер!

— Не сміши людей, Метте, — сказав Стів буденним голосом. Він приєднався до синів і став у дверях. Гавкіт перемістився і тепер долинав справа. Невесело він звучав, не так, як зазвичай гавкав Флетчер, граючись із гілками. І не сердитим він був… зацькованим — оце було точне визначення, а ще якимось сумним. І все ж отой звук… Чи можна було розпізнати собаку за його гавканням так само, як розпізнають людей за голосами, ще й у мороці, та ще й коли всі знервовані й налякані? Бо ж, звісно, то не міг бути Флетчер. Вони поховали собаку в суботу по обіді, і тепер він лежав у дальньому закутку двора, загорнений у вовняну ковдру, у неглибокій ямі за стайнею. Земля була вологою, і на цей час ковдра мала вже запліснявіти, його ясна почали розкладатися, а білі плями на його хутрі вже не були білими.

Гавкіт вдалині перетворився на високе, примарне виття, яке пробрало Тайлера до кісток.

— Лишень послухай — то насправді Флетчер, — прошептав Метт, втрачаючи контроль над собою.

— Метте, Флетчер мертвий, — сказав Тайлер. — І в будь-якому разі він звучав по-іншому. Хіба ти коли-небудь чув, щоб Флетчер раніше так завивав?

— Ні, але ж він раніше і мертвим не був.

Сперечатися з подібною відсутністю логіки було неможливо, і в кутиках рота Тайлер відчув ніби смак іржавого заліза. Метт висунувся назовні й почав нервово кликати мертвого собаку на ім’я, намагаючись не кричати. Тайлер не міг би пояснити, чому саме це наповнило його жахом, але так сталося, і він був змушений, здригнувшись, відвернутися. Навіть Стів, здавалося, це відчув, бо вхопив Метта за талію і втягнув його до будинку.

— Припини це, — прошипів він. — Що, в біса, подумають сусіди, коли почують тебе? Десь там бігає собака, що втік від господарів, але то не Флетчер. Флетчер мертвий.

— А що, як то він? — протестував Метт. — Якщо вона може зачаклувати струмок, то вона також може… не