Бернард Вербер - Її величність кішка

class="p1">— Як кішка обіцяю вам, що нагадаю цим двом їхню клятву: віддати вам РЕВАЗ, щойно вони повернуть її.

Шампольйон перекладає.

Звісно ж, я не уточнюю, що вона висить у мене на шиї.

50. Історія свиней

Дикого кабана було приручено у сьомому тисячолітті до нашої ери. Це сталося значно пізніше, ніж людина почала вести осілий спосіб життя. На відміну від кіз чи баранів, кабан не міг іти вслід за кочовими племенами. Ось чому він не припав до душі пастушим народам.

Батько медицини Гіппократ у четвертому столітті до нашої ери зауважив надзвичайну органічну схожість між свинею та людиною. У деяких своїх текстах він підкреслює анатомічну схожість і намагається зрозуміти людське тіло через спостереження за свинячим. Згодом, після заборони церквою розтину покійників, середньовічна медицина теж вивчатиме фізіологію свиней.

У ті часи свині вільно гуляли селами; вони харчувались відходами у рівчаках і таким чином служили прибиральниками.

У 1500 році єзуїтський священник після візиту індійського канібальського племені підтверджує, що людське та свиняче м'ясо абсолютно однакові на смак.

Уже в 1820 році ситуація свиней погіршилась — після появи в Англії перших великих свинарень. Вона потягнула за собою гонитву за збільшенням прибутків та зменшенням вартості виробництва.

Відтоді життєвий простір свиней поступово меншав, їх було позбавлено денного світла. Свині дуже чутливі та емоційні тварини, тому їм у їжу домішували дедалі більше ліків, антибіотиків, антидепресантів та заспокійливих засобів, щоб вони могли вижити у важких умовах.

Однак свині служать не лише їжею. Їх використовують у медицині. У 1964 році, провівши тести на багатьох тваринах, дослідники дійшли висновку, що тіло людини не переносить трансплантації органів від шимпанзе (попри 97 % схожості ДНК), натомість успішно приймає від свині (з 95 % схожості ДНК). У цей час починають робити операції з трансплантації серцевих клапанів, печінки, частин шкіри та серця свині людям, інсулін для діабетиків теж тривалий час брали у свиней.

У Канаді досліди показали, що свиноматка може протягом кількох годин виношувати людський ембріон, поки матір перебуває на операції.

Щодо характеру свиней, вони можуть прив’язуватись до людей: із наближенням людини більшість тварин утікають, тоді як свині виявляють неабияку цікавість. Тому їх дуже легко приручити.

У свиней розвинене почуття сім’ї, вони з любов’ю ставляться до своїх дітей, як і до селян, які ними опікуються.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

51. Повернення в Орсе

Не знаю, як вам, а мені інколи здається, що життя — це не що інше, як низка випробувань, які допомагають нам рухатись уперед. Лихо мобілізує. Воно спонукає нас бути уважними та виявляє наші приховані здібності.

Якби не було проблем, ми би стояли на місці й були б усім задоволені. Якщо б у нас не було ворогів, то ми б не знали про власну мужність. Якщо б життя у парі було простим, можливо, ми би швидко байдужіли до нього.

Принаймні я, як кішка і самиця, мушу зізнатися, що інколи сама ускладнюю ситуацію для розваги, щоб подивитися на реакцію.

Ось, наприклад, я зачіпаю лапою кінчик Піфагорового вуха і, добре знаючи, що дратую його, не можу спинитися. А ще це гарний спосіб перевірити, чи він достатньо любить мене, щоб терпіти таке.

Сіамець мужньо стис щелепи, я ж забавляюся далі. Краєвиди довкола змінюються. Ми їдемо на північ.

Свині зруйнували авто Наталі вщент, але запропонували взамін велику вантажівку для перевезення худоби з бійні. На щастя, в баку ще залишилось паливо.

Бик хотів поїхати з нами, щоб отримати РЕВАЗ, коли ми її знайдемо, але, попри моє велике бажання та симпатію до цього велетня, машина була замала для нього.

Довелося йому відмовити.

До того ж, від нього сильно тхне, а я дуже чутлива до запахів.

Ми вмощуємось у пасажирському салоні: я, Піфагор, Наталі, Роман та Шампольйон.

Останній забажав поглибити свої лінгвістичні знання разом з нами. Коли ми спілкуємося ближче, я помічаю, що він починає втрачати перський акцент.

По правді, думаю, король Артур наказав йому пересвідчитися, що ми дотримаємо слова.

Папуга відкриває нам свою слабкість: колекціонування нових звуків. Він запам’ятовує та відтворює кожен новий звук. Він демонструє нам свій унікальний талант: не лише гавкання собак, завивання вовків, квакання жаб, а й звук гримання дверима авто, сирену тривоги, гуркіт грому й навіть палахкотіння вогню!

Він захоплює та дивує нас. Цей папуга — справжній спектакль.

Я погодилась на його присутність, бо маю затаєний мотив: я подумала, що у випадку голоду зможу поласувати ним, — він, певно, смакує, як курятина.

Перед тим як з’їсти його, я терпляче поясню, що мені шкода і що я не люблю конкурентів, а комунікація між видами — це мій коник.

Я залишаю у спокої Піфагорові вуха й розглядаю Наталі за кермом. Здається, я нарешті наважилася визнати, що завжди захоплювалась цією жінкою. З кожним днем вона здається ще красивішою, можливо, тому, що переживає завдяки мені захопливі пригоди, й тому, що завдяки мені зустріла чоловіка, який, на мою думку, зможе принести їй велике задоволення, якщо вона подолає свою стриманість та сором’язливість.

Тим часом Роман Веллс оклигує від бою. На щастя, рани неглибокі. Бик виявив великодушність: він прагнув принизити, а не поранити.

Щоб розвіяти нудьгу, я запитую какаду:

— Ти можеш відтворити Каллас?

— Це шум?

— Ні, це музика.

— Моя матінка завжди казала: «Якщо тобі заважає якийсь шум, прислухайся, і зрозумієш, що це музика», — каже папуга.

Ой, ну от не треба втомлювати нас цитатами своєї матері. Я єдина маю на це право.

Я невпевнено пропоную йому послухати спів цієї жінки з мелодійним голосом. Наталі вмикає на моє прохання радіо по блютусу. Людський голос заповнює салон.

Шампольйон недовірливо слухає, потім захоплено милується. Він неначе записує кожну ноту, щоб згодом відтворити, хоча, думаю, він не може вловити всіх тонкощів. Коли музика стихає, я запитую:

— Ну, як тобі, знавцю звуків?

— Не віриться, що людям вдається творити такі багаті коливання горлом, — визнає какаду.

— Не всім, Каллас — це виняток, — додає Наталі. — Її чоловік Онассіс глузливо називав її «захриплий соловей».

Не знаю, що означає «захриплий», але на слові «соловей» Шампольйона підкидає:

— Я не люблю солов’їв, вони вічно задирають дзьоба.

До цього моменту я не усвідомлювала, що птахи не любляться між собою. У кожного виду своя культура й цінності.

— Може, послухаємо Баха? — пропонує Піфагор.

На цей раз моя служниця вмикає «Інвенцію (два голоси)». Ця мелодія стривожила мене: у більшості творів,