Василь Биков - Знак біди

молодші зосталися вдома, їх не чіпають. Петрик трохи здивувався з тої балачки, чому в них так.

— Ге, чому? Самогончиком рот залляли цьому злидневі. Самогончик тепер — сила.

Що самогон сила, Петрик уже знав і мовчки погодився із сусідом. Тільки на все треба вміння, не кожен і втне самогону вигнати. Знов-таки причандалів — катма.

— Причандали, хай йому холера, перевелися. Де тепер що візьмеш? Змійовик, приміром, — з потаємним наміром забідкався Петрик і притих, чекаючи на відповідь.

— Хе, причандали! Он у нас Тимко Рукатий. Бувало, до війни за гроші чорта тобі змайструє. Тепер не знаю. Що йому тепер гроші!

— Це той, що хата під берестом? Звідти, скраю? Здається, ще гніздо буслове[66]...

— Є й гніздо. Хата гарна в нього. Під дранкою.

Петрик ще хотів щось уточнити, але згори від дороги їхню розмову вже зачув Колондьонок і вереснув:

— Не балакать! Копай!

— Копаємо, копаємо. Щоб тобі оцю лопату в пельку, — тихо відказав Дубосій, а голосніше улесливо загомонів до поліцая: — Синку, це ж мені по нужді аби... Ну в лісочок, ґа?

— Копай!

— Таж по нужді, синку...

— В ямі.

— Та як же в ямі? Людина ж я. Мені треба...

Але Колондьонок, мов оглухлий, вже закотив очі і, здавалось, нічого довкола не бачив. Тоді старий устромив у жорству лопату й, сильно наморщивши своє заросле лице, поліз по урвиську з ями на той бік, де починався дрібненький молодий сосняк.

— Назад! — заверещав від дороги Колондьонок, але Дубосій вже вилазив з-під урвиська на рівне, під сосонки, і Петрик, дивлячись на нього знизу, бачив лише його голову в чорній волохатій шапці. Раптом ця шапка смішно підскочила вгору, і тієї ж миті з іншого боку луснув гучний гвинтівчаний постріл — широко розставивши довгі ноги, Колондьонок перезаряджав гвинтівку.

— Назад!

Старий Дубосій задки сповз по урвиську, сунучи за собою жорству, і Петрик аж перелякавсь: убив?! Та ні, здається, Гнат живий, тільки побілів, мов полотно, і без шапки. Сповзши донизу, Дубосій не зразу і якось знесилено хитаючись звівся на ноги.

— Копай! Бистро! Шнель! — верещав з дороги поліцай, тримаючи обіруч гвинтівку.

Невидющими, повними сліз очима Гнат обдивився яму, наосліп намацав збоку свою лопату.

— Боже мій, Боже! — тихо шепотіли його губи. — Що ж це? Як же це? Ми ж колись із його батьком товаришували. Разом у війську служили. Батько ж людиною був...

«Ну й змія, ну й гадюка!— думав Петрик, знесилено стромляючи в жорству лопату. — І чому його малим хороба не забрала?.. Скільки гарних людей пропало, а оцей гараздує. Як усе несправедливо на світі Божому...»

Колондьонок не дав їм ні перекурити, ні передихнути бодай на мить, підводи йшли та йшли, і вони копали й кидали, копали й кидали. Вже яма стала глибока, на зріст людини, треба було добряче розмахнутись, аби докинути до воза, а руки вже не слухались. Дубосій копав поруч, без шапки, з голою, наче коліно, нічим не прикритою головою, і в очах у старого було повно сліз, які він крадькома витирав зашкарублою рукою. Здалеку на дорозі стовбичив Колондьонок, видно, йому було холодно, руки він ховав у кишенях, і вітер лускотів полами шинелі об його чоботи, та поліцай ні на крок не відходив од ями.

Якось вони, проте, дотягли до вечора, знемоглись до решти, а скільки возів накидали, то й рахувать перестали. Як стало смеркатися і під ногами у ямі вже треба було придивлятись, куди стромляти лопату, на дорозі з’явився Гуж. Шкірянка його була розстебнута на грудях, обличчя розпарено-зчервоніле, певно, від самогону, не інакше.

— Ґенуґ, ґультяї!— відразу оголосив Гуж. — На сьогодні ґенуґ! А завтра буде приказ. Чи сюди, чи на картоплю. По хатах розійдись!

Від тієї команди в Петрика відразу підігнулись ноги, і він сів, де стояв, — на якусь купку жорстви, зовсім охлялий без їди за цілий день. Дубосій став вилізати із ями і ледве видерся під сосонки, де лежала його прострелена шапка. За ним поволі виліз із ями Петрик.

Уже стемніло, розгарячіле тіло швидко холонуло, Петрик здригнувся і щодуху подався гостинцем до хутора. Він думав, що коли так піде й далі, то на життя сподіватись зайве, доведеться сконати, і, може, що швидше, то краще. Але ж, нехай йому холера, страшно здихати, хотілося ще пожити. Бодай для того, аби побачити, як нарешті дадуть їм гарного копняка під гепу, як завиють вони від руського чобота. Либонь, завиють-таки. Не може так бути, щоб не завили, — не повинно так бути. Шкода тільки, що можна не дочекатися, і це було б дуже несправедливо й прикро.

Вже в сутінках він приплентався на темну свою садибу, увалився до сіней і розгубився від того, що забув куди йти: до хати чи в комірчину. Але ось двері з хати самі розчинилися, він упізнав у притемку дружину й переступив поріг. Тут уже все було прибрано і стало як і раніше, до німців, палилося в грубці, яскраво світились щілини біля дверцят і було тепло. Петрик як стояв у кожушкові, так і опустився на лаву навпроти грубки.

Степанида щось сказала про вечерю, але він уже про їду не думав. Його тіло прагнуло лише одного: впасти й заснути тут, у теплі своєї хати, яка так несподівано сьогодні повернулась до нього. Але він уже знав, що треба подбати про інше — треба подумати про завтрашній день, коли хочеш іще пожити й дочекатися кращого.

— Принеси мені скрипку, — сказав він жінці.

— Скрипку? Для чого? Ти що — гратимеш?

— Відігравсь уже.

Він не сказав більш нічого, й вона пішла зі скіпкою до комірчини й незабаром принесла його скрипку і смичок при ній. Знову нічого не сказавши, Петрик вийшов надвір, стежкою перейшов город, переліз через пліт до яру.

Цією стежиною треба було обминути поле, перейти поза яром — за облогом Овечої Балки під лісом було Загряззя, де в хаті під берестом із лелечим гніздом жив Тимко Рукатий, на всі руки майстер, котрий міг зробити все, що тобі заманеться.

18

Доля чи випадок дали перепочивок, немовби відсунули вбік найстрашніше, і Степанида трохи ожила душею. А були ж хвилини, коли вона прощалася з життям і тільки шкодувала, що була занадто боягузливою і що так мало зробила