Юрій Тис-Крохмалюк - К7

— Ні, — відповів я. — Здоров’я Гася має добре, а про психіку подбав Семен.

Я додав іще, що всі приїдуть незабаром, і тоді пані Ірина побачить свою укохану доню.

Опісля я пішов до мешкання дядька Павла. Треба було дещо довести до ладу, але я обіцяв собі зробити це завтра, бо тепер усі мої думки були заняті Ксенею і я ледве діждався означеної години зустрічі.

Що там багато говорити! Дівчина як золото, і я почуваюся щасливим. Поки приїдуть наші, я потайки від Ксені купив два золоті перстені. «Ця хвилина прийде», — міркував я. Але коли, сам не знав. Може, тут, може, в Україні, на всякий випадок я носив перстені в кишені.

З Києва повідомили нас про збори делегатів чотири дні наперед. Труднощі були в тому, що Гася вперлася взяти до Києва своїх батьків, а дядько не міг прибути до міста з «Сорокою». Появу космічного корабля в будь-якому терені цивілізованої держави не можна б зберегти в таємниці. Цілу годину ми дискутували при телерадіоапараті і врешті вирішили, що батьки Гаськи, Ксеня і я полетимо до «Сороки», а не навпаки.

В дорозі я мусів немало розповідати про наші переживання, не згадав, однак, нічого про знищення московських міст ракетами. Це ніби не наше діло. Захоче дядько розказати, хай розповість сам.

Зустріч на поляні була зворушлива. Описувати її не буду, бо сентиментів не люблю, тобто, чужих сентиментів. Про власні і не згадую, ми ж були разом з Ксенею і мали багато часу перебувати на самоті.

Врешті прийшов час відльоту. Наш шеф повідомив нас, де маємо причалювати. «Сорокою» кермував Семен, і це сповнило Гаську невимовною гордістю. Мабуть, тому, що хотіла Семеном заімпонувати батькам. Але я не звертав уваги на інших. Сидів біля Ксені, і світ нас не цікавив — ми були закохані.

Не відриваючи очей від української землі, ми розглядали крізь прозорі стіни «Сороки» околицю. Зараз на кордоні Ксеня скрикнула захоплено:

— Що це? Карпати?

— Еге ж, українські гори! — відповів Семен. — Летимо тепер над Карпатською Україною, а перед нами Говерла.

Він сповільнив лет, бо досі ми летіли з шаленою скорістю.

— Гори! — прошепотіла Ксеня. — Мої вимріяні гори!

А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.

Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька:

— Дядько Павло?

Дядько простягнув йому руку.

Це був легендарний провідник ОУН.

Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:

— Приємно мені познайомитися з вами! — заговорив. — Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!

І він підійшов до нас:

— Семен?

— А це, певно, Гася! — засміявся. — Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!

— Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, — пояснив, — я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.

Підійшов до мене:

— Ну, як останній, то мусить бути Панько! — стиснув мою руку.

Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.

За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.

— Це забезпечення проти цікавих! — пояснив провідник. — Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?

Ми рушили автами до міста. Їхали вулицями, якими проходили люди, і ніхто не звертав на нас особливої уваги. Місто вражало нас красою, зокрема алеями та квітами, що прикривали часто старі, запущені, давно не відновлювані доми.

— Усе буде тепер як слід! — говорив провідник.

— Україна багата держава, і ніхто вже не буде її визискувати. Україна перестала бути колонією Москви.

— І нічиєю іншою не буде! — відповів дядько.

Ми завернули в обширне подвір’я і зупинилися перед гарним старинним будинком.

— Це тут головна кватира ОУН. Вибачайте, коли не все наладнане, але маємо важливіші справи, повірте!

— О, напевно! — заговорив я. — На все прийде свій час.

Ми ввійшли до невеличкої кімнати, прикрашеної портретами наших історичних постатей. Провідник станув за столом і звернувся до нашої групи:

— Друзі, маємо перевести скромну церемонію. Ви всі з нашої шістки, крім одного Панька, є членами ОУН. Сьогодні прийшов час, щоб і Панька за те, що зразково виконував свої обов’язки, за його гідну національну поведінку нагородити членством в Організації Українських Націоналістів!

Я глядів на провідника, не чув його дальших слів. Не знаю, як це сталося, я запам’ятав тільки Хрест і Тризуб на столі, прикритому синьо-жовтим прапором, і слова присяги: «Завжди і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу!»

Наче непритомний, я приймав привітання з великим відзначенням, одне пам’ятаю, як Ксеня обняла мене й щиро розцілувала.

А по полудні було свято проголошення державности. Площа перед Софійським собором була повна народу, на вулицях і по залах закладено гучномовці, цей день мав стати навіки державним святом України.

Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали