Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

прохання Фірсова сюди занесли столи, тумбочки, ковдри й розкладачки. Тепер приміщення нагадувало імпровізований лазарет. Запахло ліками. Повільно прийшли четверо змерзлих, виснажених парубійків, мовчки присіли на табурети.

— Цілу ніч хлопці вартували біля Адміністрації Президента, — на вухо Грицькові прошепотіла Василина. — Надійшла інформація, що там переховується російський спецназ. Начебто планувалося вивезти звідти до Москви якусь секретну документацію.

— Годі ж бо, Мавко, видавати секрети, — обірвав її довготелесий молодик, якого одні називали Іваном, інші — Лірником. — Хіба мало нам було попівського спецназу?

Фірсов пригадав: прихожани жваво обговорювали незвичайний «десант», який перед другим туром виборів прибув потягом із Луганська. Пасажирки — бабусі похилого віку — подорожували в супроводі батюшок. Керували всіма молодики, стилізовані під «термінаторів». Увесь цей люд сунув до столиці з однією-єдиною метою — вдарити хресною ходою по іміджу «розкольника» Пасічника. «Спецназ» немало здивував киян, але до бійки не дійшло.

Ніхто не сумнівався, що замовником східноукраїнської акції був інший претендент на президентську посаду. Але активісти «Пори», до яких належали Грицькові пацієнти, вирішили в цьому переконатися. Іванові з друзями вдалося з’ясувати що цей «особливий підрозділ» сформували у Харкові, а оплатили в Донецьку. Один з відвідувачів медпункту, якого млоїло історичними паралелями, порівняв сьогоднішні події зі сталінською добою. Саме в ті часи, за його словами, московська церква й втратила свій моральний авторитету.

Масажист старанно розтирав задубілі м’язи тих, хто так беззастережно кидав свої життя під ноги «помаранчевих» вождів. Нічого не можна було прочитати на обличчі неговіркого чоловіка. А він працював і думав, що про ці події напишуть у підручниках з історії, і навіть він є причетним до них, ближче не буває — аж до найменших судин цих змерзлих тіл. Досі Фірсов ніколи не бачив, щоб люди так палко бажали бачити своїм президентом конкретну особу, і ім’я цієї людини було Пасічник. Вони бажали цього на рівні свого особистого щастя.

Зробивши кілька важких масажів, Григорій вийшов у фойє, а потім почвалав на Хрещатик. Тут вирувало нічне життя. Наметів більшало, тепер їх було, мабуть, із півтори сотні. Деінде палили багаття, готували їжу. Напевне, тут отаборилися матері чи дружини тих, хто вистоював години в пікетах під Кабміном і Адміністрацією Президента. Багато хто прибув із інших міст власним коштом — певно, у себе вдома вони не насмілювалися висловлювати підтримку «помаранчевим». У столиці ці прості дядьки і тітки ніяк не могли надихатися повітрям свободи.

У столичному метро останніми днями ніде яблуку ніде було впасти. Але громіздкі валізи приїжджих не дратували городян. Навпаки, вони всіляко виявляли гостинність. «Помаранчева» символіка перетворювала пасажирів на одну велику родину. Люди часто без причин посміхалися один одному. Панувало передчуття свята. Прибулих із західноукраїнських та центральних областей кияни радо зустрічали, розпитували про життя-буття, дехто пускав їх жити в свої оселі. Гості зі сходу потрапляли до столиці в інший спосіб — тісно збиті в гурт, під опікою начальства, і попервах були забезпечені харчуванням та місцями для ночівлі. Окрім переслідування політичних цілей, гості мали на меті оглянути Київ. Багатьом така нагода випадала вперше. Дивувалися красі Софії Київської, Печерської лаври. Предмет суперечок при цьому кудись випаровувався або ж ставав несуттєвим.

Центром тяжіння слугував Хрещатик. Фірсов сторожко дослухався до розмов. Хтось стривожено розповідав, що цього вечора поблизу метро «Арсенальна» бачили автобуси зі східноукраїнськими номерами. Біля цих машин тусувалася «братва», вбрана у чорне. Начебто вона готувала якісь провокації проти прихильників «помаранчевого» Майдану. Дехто з міліціонерів уже відмовлявся виконувати злочинні накази. Усі сходилися на думці: саме ця ніч покаже, хто є хто. Відчуття тривоги наростало. Хтось переповідав слова лідера соціалістичної партії. Мовляв, той казав, що з полігону «Десна» підтягують війська, а в Києві зосереджено багато бронетранспортерів, водометів і вантажівок для блокування вулиць.

З похиленою головою слухав усе це сивий дідусь у кожусі й шапці-вушанці. «Схожий на колишнього сільського вчителя», — подумав Грицько. А старий мовив, ніби сам до себе:

— Душа людська не може постійно бути ні в стані війни, ні в стані перемоги. Але вся наша історія саме така, через це в українській душі було і залишається пекло.

Фірсов ще походив у юрбі й з жалем дізнався, що пропустив сьогоднішній мітинг, на якому виступали Пасічник, леді Ю та інші представники «Сили народу». Але саме в ці хвилини на протилежному боці вулиці скупчився натовп. Григорій наблизився. На ящику з-під пляшок закутаний у шарф чолов’яга з іудейськими мигдалеподібними очима читав вірші, присвячені лідеру «помаранчевих».

— Шановні! — горлав поет, відкинувши з чола кучерявого чуба. — Цей затятий націоналіст, як про нього кажуть промосковські політики, привітав євреїв зі святом Ханука. Він процитував Лесю Українку: «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя». Вихід із рабства й здобуття свободи — два відмінні процеси, говорить нам Пасічник. Свободу здобуто лише тоді, коли людина «вичавила» із себе раба.

Григорій пройшов ще трохи і озирнувся. Він стояв перед Бесарабським ринком. Це навіювало спогади. У п’ятдесяті Фірсови переїхали до Києва, оселилися на Хрещатику, у будинку, де жили єврейські родини. Ці люди пишалися своїм становищем, адже серед них були відомі музиканти, фінансисти, лікарі. А його сім’я, була простою, ремісничою. Дід очолював артіль з виготовлення шкіряного реманенту, яку отримав у спадок від батька- єврея, родом з Німеччини. Нянька — вусата жінка з грудьми неймовірного розміру — брала малого Гриця з собою на ринок, де торгувала молоком. Надвечір, перевіряючи спорожнілі бідони, вона попереджала останніх покупців: «Кінчаю, кінчаю!..» Азербайджанці, що торгували поряд, заходилися від реготу, чого вони сміються — малий не розумів. Тепер, щоб розсмішити пацієнтів, він інколи розповідав про це, але не всім. Кілька тижнів тому «від Крамаря» привезли ледь живого, буцімто, охоронця з простреленим боком, а масажистові звеліли мовчати. Фірсов наполіг, щоб йому не постачали подібної клієнтури, навіть за фантастичні гонорари. Гасло «Бандитам — тюрми!» Грицю було до душі.

Розділ третій
I

«Помаранчеве» диво розтануло, як марево, остудило емоції, шалена напруга, як це завжди буває, змінилася депресивною