Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

нас у «Форті Челленджера», а потім гналося за мною під час моєї самотньої прогулянки. Вони пересувалися стрибками і були подібні до величезних і страхітливих жаб. До того часу ми бачили їх тільки вночі, і дійсно, це — нічні тварини, за винятком тих випадків, коли їх потурбують у лігві. Їхня чорна бородавчаста шкіра вилискувала, наче риб’яча луска, й вигравала проти сонця всіма барвами веселки.

Спостерігати нам довелося недовго, бо вони миттю наздогнали втікачів... І тут почалося найстрашніше, їхня система нападу була зовсім простою — тварина всією вагою навалювалася на жертву, розчавлювала її й не гаючи часу стрибала до другої. Нещасні індіанці верещали з розпачу, бо були безпорадні проти невтомної енергії та жахливої люті тварин. Один по одному падали вони на землю, і, перш ніж ми з Рокстоном встигли прибігти на допомогу, їх лишилося шестеро. А втім, наша допомога була некорисна і тільки наражала нас самих на небезпеку. На відстані якихось двохсот ярдів ми вистрелили, але наші кулі діяли на них так, ніби були з паперу. Величезні плазуни не звертали уваги на рани, а відсутність у них центрального мозкового апарату допомагала їм не боятися ніякої сучасної зброї. Єдиним наслідком нашого втручання було те, що чудовиська звернули увагу на вогонь і постріли, а тим часом і ми, й індіанці встигли дістатися сходів.

Але там, де розривні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, дієвими виявились отруєні стріли індіанців, вимочені в настої строфанта, а потім устромлені в трупну отруту. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровообігу плазунів далася б взнаки вже після того, як звір знищив би стрільця.

Щойно страховиська підбігли до підніжжя сходів, з кожного отвору в скелі на них линув град стріл. За хвилину їхні тіла були вкриті ними. А тварини, не відчуваючи болю, в безсилому гніві тяглися до своїх жертв, незграбно злазили на кілька ярдів і знову падали вниз. Нарешті отрута почала діяти. Одна з тварин заричала й схилила до землі свою величезну квадратну голову. Друга, наповнюючи повітря пронизливим виттям, недовго крутилася в дикому танку навколо неї, поки не звалилася сама. З криками радості спустилися індіанці зі своїх печер і собі почали танцювати круг трупів, святкуючи нову перемогу — над двома потужними ворогами. Вночі вони порізали тіла — не на їжу, бо отрута була б шкідлива й для них, а щоб прибрати їх геть. Залишилися тільки серця плазунів — завбільшки із добру полушку. Вони довго ще скорочувалися й розширювалися, і лише третього дня припинилося це жахливе, самостійне, незалежне від цілого організму життя.

Коли-небудь — коли в мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і письмове приладдя, надійніше за недогризок олівця та останній засмальцьований записник, — я докладніше напишу про плем’я аккала, про наше життя серед них і про деякі спостереження, зроблені нами в дивовижній Країні Мепл-Вайта. Пам’ять ніколи не зрадить мене, бо всі враження того періоду, кожен наш крок там довічно лишатимуться в моїй голові свіжими, як перші враження дитинства. Жодне нове враження не зітре їх, так глибоко вони вирізані у моєму мозку. Свого часу я опишу чудову місячну ніч на озері, коли в індіанські сіті потрапив молодий іхтіозавр: напівтюлень-напівриба з двома прикритими кістками очима по боках писку і з третім — на тім’ї, який мало не перекинув нашого човна, поки його витягали на берег. Тієї ж таки ночі величезна водяна гадюка вислизнула з очерету і задушила у своїх кільцях стерничого з піроги Челленджера. Я розповім також про велику білу нічну тварину — мий досі не знаємо, ссавець це чи плазун, — яка жила в болотах на схід від озера й сяяла в темряві сліпучим фосфоричним блиском. Індіанці так жахаються її, що бояться наближатися до неї, і дарма що ми двічі виряжалися на пошуки, обидва рази бачили її, та не змогли підступитися через болото. Можу сказати тільки, що вона більша за корову і тхне мускусом. Я розповім і про велетенського нелетючого птаха, значно більшого за страуса, з шиєю, як у яструба, і з головою, що нагадувала череп. Він гнався за Челленджером і примусив його шукати притулку в печерах. Коли професор біг кам’яними сходами вгору, хижа істота встигла-таки дзьобнути його в підбор — і його знесло, наче бритвою відрізало. Цього разу сучасна зброя взяла гору, і птах — футів дванадцяти на зріст, фороракос, як казав захеканий, але страшенно вдоволений професор, — покотився під кулею Рокстона. Чи побачу я коли-небудь його плаский череп між трофеями в колекції лорда Джона? Нарешті розкажу я дещо й про токсодона — велетенську морську свинку зростом біля десяти футів, із гострими зубами, що виступали вперед, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.

Про все це я згодом напишу докладно і не забуду з любов’ю змалювати чудову блакить неба та чарівні літні вечори, коли ми лежали в буйній траві на узліссі й споглядали дивних птахів, які кружляли над нами, та оригінальних невідомих нам створінь, що вилазили зі своїх сховищ і стежили за нами. Гілки дерев вигиналися від ваги соковитих овочів, а з трави визирали гарненькі дивні квіточки. Опишу я й ті довгі місячні ночі, коли ми виїздили на озеро та з острахом і цікавістю дивилися на кола, що розходилися по воді від сплесків якогось велетенського чудовиська, та на зеленуваті вогники на дні озера.

Але, спитаєте ви, навіщо ж ми так довго займалися усіма цими дослідженнями замість шукати виходу звідти? Я відповім, що це питання не давало спокою нам усім, та всі зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт — індіанці не зроблять нічого, щоб допомогти нам. З усіх інших боків то були наші щирі друзі, навіть — віддані раби, а щойно ми торкалися теми про побудову мосту через прірву чи то з дерев, чи то з ліан, як стикалися зі стриманою, але категоричною відмовою. Вони починали всміхатися, підморгувати, хитати головами, і на цьому розмові був кінець. Навіть старий ватаг ставився недоброзичливо до наших планів, і лише його син, урятований нами Маретас, жестами показував, що охоче задовольнив би наші бажання. Після блискучої перемоги над людиномавпами вони вбачали в нас істот вищого порядку, які носили перемогу у своїх рушницях, і думали,