Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

навіть поза очі не називав більше редактора видавництва зневажливим — Місько. Правда, слово «редактор» й досі не пролізало йому крізь горло, але, у всякому разі, називав його бодай по прізвищу.

І в цьому випадку мав рацію Філіпчук. Справді. Все на світі змінюється, і ми самі не стоїмо на місці серед тієї загальної метелиці. Був Ковалишин у юності курокрадом, але — невідомо, що його призвело до цього, — тепер це всіма шанована людина, — і яке кому діло до його минулого?

Це достеменно так, як буває з дівчатами (говорив про себе Завадка). Гуляє дівчина в молодості, не жалкуючи собі того медку. Сусідоньки, коби здорові, всіх здохлих собак перевішають на ній, десятого застерігають, щоб, боронь боже, не оженився на такій, а вийде наперекір усім дівка заміж, і дивись — з гулящої виходить мати і господиня що називається!

На скромній вечері у ресторанчику, яку Завадка зафундував з цієї нагоди для принципала, членів комісії і ще Декількох товаришів, Бронко вперше закурив та випив при батькові. Та по тому, як він скручував цигарку, як затягувався димом, як вправно перехилив келишок, можна було зміркувати, що і те і друге йому не першинка.

Хоч Бронко вже з півроку працював самостійно і навіть дещо одержував «на пиво» від принципала, проте згідно з вимогою закону треба було скласти договір між власником Костем Філіпчуком і друкарським кваліфікованим робітником Броніславом Завадкою.

За тих стосунків, які були між одним і другим, договір цей був чистою формальністю, якої годі було уникнути, зважаючи хоч би на інспектора праці. Завадка з власного немалого досвіду знав, що в такому договорі за взаємним порозумінням часто визначається нижча ціна тижневого заробітку — для замилювання очей податковому апаратові.

Завадка пам'ятав сказані Філіпчуком чотири роки тому слова, що він платитиме Бронкові не по цінникові, а по совісті, і тепер з вдячності за колись проявлену щирість перший запропонував Філіпчукові внести в договір фіктивну суму.

— Напишіть, пане Філіпчуку, п'ятнадцять злотих на тиждень.

Філіпчукові ця сума видалась підозріло малою. Пани з податкового апарату навряд чи повірять в неї. Хай буде двадцять злотих.

— Хай буде й двадцять. Яка різниця?

Бронко з німим запитанням глянув на матір. Просто не зрозумів, чого це батько сердиться і яка його вина в тому.

Павлина відразу збагнула ситуацію. Заступилася за хлопця, але так, щоб не образити чоловіка:

— Скільки йому дали, стільки він і приніс. Правда, синку?

Бронко кивнув головою. Сльози від незаслуженої образи здавили йому горло. Йосиф, хоч бачив, що діється з хлопцем, таки ще раз перепитав його:

— Це все, що він тобі виплатив?

— Все.

Тепер щойно зрозумів Йосиф, що він став жертвою підлого обману з боку Бронкового принципала: той платив Бронкові стільки, скільки було зазначено в договорі, і до того ж Йосиф сам, сам визначив цю суму!

Двадцять злотих на тиждень кваліфікованому друкареві, до того ж такому здібному, такому меткому, як його Бронко, — це не лише визиск, але й глум серед білого дня!

І як той лайдак по-зміїному улесливо підповз до нього. Так запаморочив йому голову тим своїм дурним базіканням, як чемерицею, що він, Йосиф, і не опам'ятався, як сам вклав руки в кайдани.

Двадцять злотих на тиждень тоді, коли йому Зілінський у час найбільш напружених взаємин між ними платив по сімдесят п'ять! Ні, слухайте мене, від такого може чоловіка на місці нагла кров залляти.

Павлина хоч і мовчить, як і годиться розумній жінці у таку хвилину, але від нього не відступає й на крок. Чи, може, побоюється, що він вирветься з хати, допаде там-того і ще більшого клопоту стягне на свою голову? Вона так довго крутиться перед ним, доки він таки не заглянув їй у вічі й не вичитав у них те, що вона хотіла йому сказати. А хотіла вона йому сказати, що криком, лайкою, кулаками ще ніхто у світі не дійшов до порозуміння. І навіть коли б Йосифові було не п'ятдесят три, а тридцять, то вона однаково не допустила б, щоб він зопалу пішов на розправу з тим-о. Хто так робить? Треба найперше переспати свої нерви і щойно на другий, чи третій, чи котрий там день, коли вже зовсім охолоне людина, йти шукати правди.

Послухав Завадка жінки. Звичайно, не сказав цього просто: «Хай буде по-твоєму», сіле з того, як звів мову на інше, як запропонував іти пити чай, Павлина зрозуміла, що її взяла.

До Філіпчука вибрався він рівно через тиждень.

Філіпчук, який зміркував, чого до нього прийшов Завадка, не чекаючи, поки його почнуть лаяти, сам пішов у атаку:

— Ви що хочете, щоб я одну суму записував у договір, а іншу виплачував вашому синові, щоб мати мене в руках, а потім першої-ліпшої хвилини продати податковому інспекторові? Я ще, прошу я вас, не впав з третього поверху головою, щоб іти на такі оборудки! А втім, бігме, я не знаю, хто з нас вар'ят? Таж ви самі хотіли, щоб я записав у договір п'ятнадцять злотих на тиждень, а я збільшив на п'ять і тепер, — ну, я не розумію, чи ви п'яні, чи ви хворі, чи що з вами, — приходите, прошу я вас, і нападаєте на мене у моїй власній хаті й вимагаєте самі не знаєте чого. Я вас питаю: вам щось не подобається, пане Завадко? Вам мало того, що я плачу вашому синові? Ідіть до своїх профспілковців, хай вони заплатять вам більше! Можете забирати свого сина, і з богом, Парасю! Такі наші люди, прошу я вас! Добре кажуть: пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл! Замість подякувати мені, прошу я вас, що я зробив людину з вашого хлопця, дав йому шматок хліба в руки, то батько, прошу я вас, приходить сюди й влаштовує скандали! Ви… ви… подумали, що робите? Виходить, що за моє жито ще мене й побито! Я вам скажу по щирості, що мені лише прикро, що я так розчарувався у вас… Від кого, від кого, але від вас, пане Завадко, я чекав більшого доказу національної свідомості, прошу я вас, більшої, так би мовити, діловитості, навіть розуму, якщо хочете знати. А тепер, прошу я вас, дискусія скінчена, бо в мене нема часу на дурні балачки.

Він повернувся на п'ятах і зник в дверях, залишивши Йосифа одного посеред сіней.

Ідучи сюди, Йосиф припускав, що Філіпчук буде з ним сперечатися, буде, — щиро чи не щиро — то інша річ, —