Алессандро Мандзоні - Заручені

не робили їй жодних пропозицій ні в лагідній, ні в погрозливій формі. Рідні обходилися з нею суворо, були засмучені й бурчали, ніколи не кажучи — чому. Відчувалось тільки, що вони дивились на неї, як на винувату, недостойну. Ніби якесь потаємне відлучення лежало на Гертруді, відокремлюючи її від родини і об'єднуючи її з рідними лише стільки, скільки треба було, щоб дати їй відчути її залежність. Рідко, і тільки в певні години, допускали її в товариство рідних і старшого брата. Між членами родини, здавалося, панувала велика близькість, від якої робилася ще відчутнішою й боліснішою та занедбаність, в якій було залишено Гертруду. Ніхто не заговорював до неї, а коли вона боязко наважувалася сказати що-небудь, що виходило за межі необхідного, то ні від кого не діставала підтримки, а тільки ловила у відповідь погляд, неуважливий, презирливий і суворий. Коли ж вона, неспроможна більше терпіти цю гірку й принизливу відчуженість, пробувала будь-що стати близькою своїм і благала бодай краплини любові, то негайно порушувалася все та сама тема про вибір покликання, причім їй натякалося, що є спосіб повернути собі прихильність рідних. І Гертруда, не погоджуючись на ці умови, вимушена була знову заглиблюватися в себе і, відкидаючи ці перші вияви прихильності, яких вона так прагнула, вертатися до свого попереднього становища відлученої. Отже, на ній і далі лежала пляма провини.

Враження від довколишнього оточення були сумною протилежністю тим райдужним видінням, якими віддавна жила й усе ще продовжувала жити Гертруда в потайниках своєї душі. Вона надіялася, що в пишному й велелюдному батьківському будинку їй пощастить пережити бодай дещицю того, що вона собі уявляла,— але вона обманулася геть в усьому. Її затворництво було суворе й повне, як у монастирі; про прогулянки не заходило й мови, а невеликий перехід, з'єднуючи будинок із прилеглою до нього церквою, усував єдиний привід виходити за межі будинку. Товариство було ще нудніше, нечисленніше й одноманітніше, ніж в монастирі. Коли доповідали про приїзд гостей, Гертруду відводили на останній, горішній поверх, де залишали під замком з кількома старими служницями; там вона й обідала, якщо гості ще не роз'їжджалися. Слуги в обходженні й розмовах наслідували приклад і наміри своїх панів, і Гертруда, яка була схильна обходитися з ними з благородною простотою і в своєму сумному становищі була б не знати як вдячна за найменший вияв гарного ставлення до неї, як до рідної, вдавалася навіть до запобігання, але зрештою відчувала тільки приниження й гіркоту, бачачи, що слуги ставляться до неї з відвертою зневагою, хоч хай і супроводжуваною чисто зовнішнім послухом.

Проте вона не могла не помітити, що один паж, на відміну від інших, виявляв до неї особливі співчуття й поштивість. У поводженні цього хлопчика було щось таке, що нагадувало їй життя, яке вона так часто бачила в своїх мріях, риси, які вона надавала вигаданим нею образам. Потроху в усьому поводженні дівчини проявилися умиротворення і якась нудьга, такі несхожі на попередній настрій, немовби вона віднайшла щось їй дороге, яке їй хотілось би споглядати щогодини, не даючи, однак, помітити це іншим. За нею стали стежити ще суворіше. І якось раз, одного чудового ранку, одна з служниць застала її саме в ту мить, коли вона квапливо згортала аркуш паперу. Краще б вона цього ніколи не робила! Після короткої боротьби служниці вдалося вирвати в неї з рук записку, яку негайно було передано князю.

Жах Гертруди при звуках його кроків годі було уявити собі чи то описати: адже це був її батько, розгніваний батько, а вона чула себе винною. Коли ж він з'явився, похмурий, із злощасною запискою в руці, вона була ладна провалитися на сто ліктів у пекло, а не тільки піти в монастир. Небагато було сказано слів, але вони були жахливі: відразу ж накладена покара полягала в тому, що Гертруду замкнено все в ту саму кімнату під нагляд тієї самої жінки, яка все викрила; але це був тільки початок, попередній захід,— дівчині загрожувала інша покара, щось таємниче й тому набагато страшніше.

Пажа, зрозуміло, негайно вигнали. Йому так само пригрозили чимсь жахливим, якщо він бодай коли-небудь насмілиться заїкнутися про те, що сталося. Отак напучуючи його, князь відважив йому два добрячих ляпаси, аби супроводити пригоду таким спогадом, який би відбив у хлопця всяку хіть похвалятися нею. Знайти привід, щоб виправдати звільнення пажа, було неважко; що ж до дочки, то просто говорили, що вона занедужала.

Отож Гертруді дісталися ганьба, докори сумління, страх за майбутнє й товариство осоружної їй жінки, живого свідка її вчинку та винуватиці немилості. Але й та жінка теж ненавиділа Гертруду, через котру вона на невідомо який час була приречена виконувати нудну роль тюремниці, зробившись до того ж на все своє життя хранителькою небезпечної таємниці.

Перша тривога й сум'яття почуттів потроху вщухли. Але згодом вони по черзі воскресали в душі Гертруди, розростались і невідступно та болісно мучили її.

Що ж то за відплата, якою так загадково погрожували їй? Сила-силенна розмаїтих і дивних покар поставала в палкій і недосвідченій Гертрудиній уяві. Найімовірнішою видавалася їй така: її змусять повернутися до Монцького монастиря, оселитися там удруге, але вже не на становищі синьйорини, а в ролі провинної, ув'язненої там на бозна-який термін і в бозна-яких умовах. Думаючи про цю можливість, уже саму по собі таку болісну, вона, мабуть, більше за все боялася неминучої ганьби.

Окремі фрази та слова нещасливого листа невідступно переслідували її: вона уявляла собі, як вчитується в них, як зважує їх непередбачений читач, так несхожий на того, кому її призначено; вона уявляла собі, що вони могли потрапити на очі також матері, братові, та мало ще кому. І в порівнянні з цим усе інше здавалося їй дурницею. Образ того, хто був причиною її ганьби, також нерідко являвся, щоб тривожити бідну ув'язнену. І подумайте, яким химерним мав видаватися цей привид серед інших, таких відмінних від нього,— суворих, холодних, грізних. Та саме тому, що Гертруда не могла ні відокремити його від них, ані бодай на хвильку повернутися до попередніх миттєвих утіх, не викликавши щоразу перед внутрішнім зором своїх справжніх страждань,— вона потроху стала рідше вертатися до цих образів, відштовхуючи від себе сам спогад про них, відвикаючи від них. Вона вже не поринала, як перше, надовго й охоче в свої веселі й осяйні мрії,— надто вже вони були несхожі на справжнє й наготоване для неї майбутнє. Єдиною твердинею, яку Гертруда могла уявити