Володимир Лис - Діва Млинища

з матір’ю, ни живуть, животіють. Далі сказав те, що Іван і так знав. Батько Мокринин Настасій загинув у двайцєтім році, під час спільного походу вкраїнців з поляками проти більшовиків на Київ. Десь там, коло Дніпра, і поклав голову. Параска осталася вдовою з трьома дочками. Двох якось видала замуж, та типерка десь півморга землі осталось, бо ж мусила приданого вділяти. Ото город на краю села та ще манюсінька латка в полі — і все їхнє добро-багатство.

— Знаю, — спохмурнів Іван. — Тико я люблю неї, таке діло. Ни на землі, на Мокринці хочу женитися.

— Я тибе добре розумію. Вельми добре. Сам колись вибирав, як чинити, коли женихався. Ну й вибрав, і ни жалію, — одказав батько.

Іван і про батькову історію відав. Батько якось признався, як разом випили, — мав гинчу дівчину, ніж твоя мама Марина, а таки на ній женився. Бо давали аж три морги й реманент, і корівчину. І що… Живемо по-людськи, давнє забулося. Діло таке: двох дочок оддав, лишився ти й Катька. Катьку тре оддати, та ти ж сам знаїш: таку, що накульгує, хіба із добрим приданим візьмуть. Тут і любов навряд ци поможе, та й хто полюбить…

— То як собі хоч, — завершив батько, — Катьку мусимо видати, а ти як так вже на ту Мокриницю запав, то можеш у приймаки йти, я ни бороню, хата там є, од вітру, правда, хилиться, ну ти ж хлопець хазяйновитий, підрихтуєш, можу плуга вділити, та чим горати, як і коня нима, та диви чимось і розживешся.

— Дєкую й на тим, тату, — Іван зітхнув, перечити батькові не хотілося, подумав: «Якось то воно буде, головне, він Мокринку любить, а вона, казала, його, як душу свою в серці викохує, — отако гарно й мовила».

Та тут Тиміш стиха, слово бочком, що є інший варіянт, генчий спосіб рушити справу. Він говорив ото з Митром Римачівським (прозвали так, бо колись з села Римачі в приймаки до Загорєн прийшов):

— Ну ти ж знаїш, сину, що в нього дочка Федоська на виданні, вже засилали кілько родин сватів, бо ж є на що — дівка дзвін, вибачєй, куди твоїй Мокрині, і Митро ни бідний, то чом би й ни жинитися? Тико казав Митро, що дочка вперлася, хоть кілля на голові теши. І той ни такей, і той ни до вигоди. Казав Митро, що сердитися почєв, бо якби ни сваталися, то й мови нима, а тутка злітаються, як пчоли до цвіту. Тико він чув якось, що матері признавалася Федоська — любить вона тибе, Іване, вельми любить, жити, каже, ни може, хоть бери топися, а ти ж од свеї Мокрини ни ногою. Ну й казав Митро, що якби зговоритися та сім’ями поєднатися, то він би за Федоською цілих три морги дав би та й худобину, — Тиміш казав так, а як побачив, що син скривився й кудись ніби рвонувся, завершив: — Ти-но, сину, ни горячися, добре подумай, бо воно любов і присядки з одного боку, а з другого — Федоська дівчина і вдатна, і розумна, й на руки вміла, кажуть, ну й, що ни кажи — три морги з худобою ни дурничка. Спитай мине, ци мині з твею матір’ю зле було, і любов якося прийшла, і діти ни з гірших, а що Катька накульгує, то як Біг дав, і панові не все золотом кладеться, а мужикові тим більше. Подумай, я кажу, як є.

Іван подумав. Спершу од батькових слів скипів і стиснув кулаки, навіть майнуло — чи не двизнути батька, піти, або без бійки назовсім піти до Мокринки. Та він просто пішов, навіть не чекаючи вечора. Дівчина здивувалася й зраділа, зраділа й здивувалася, бо посеред білого дня явився, бачив — жде якихось слів. Особливих слів. Ті слова сиділи у Йвана в горлянці й жалібно кававкали. Помагав тин підлатати і вперше глянув на бідне обійстя іншими очима. Звісно, він підрихтує і хатину, і все тут доведе до ладу, і тин, і хлів… Та бідна дома все одно дивилася на нього сумними вікнами-очима. Здалося — очима Мокриночки. А поруч стояла Мокринка, усміхалася, чогось ждала, і мовби в чомусь дорікала.

У чому й за що? Де він зараз і де був години дві тому, ци скіко там, із батьком…

«І що буде далі?» — подумав Іван.

Той Іван, чийого гострого слова вже боялися, а надалі більше боятимуться…

А того вечора сталося, що він вернувся додом, а там і мама посміхалася, і тато не сердився, і Катруся, сестричка люба й кульгава, наче щось просила в нього лагідно, хоч і безмовно, схожа на вечірній промінчик, що востаннє зазирнув у вікно.

Не знати чого, та Іванові захотілося, коли вийшов надвір, щоб раптом закувала зозуля й накувала роки. Щасливі, аж до терпкості. Та надворі скидала першу позолоту осінь, зозулі в цей час не кують. Надворі стояла осінь тридцять п’ятого року двадцятого століття. Наполеон Бонапарт, який зробив тектонічні зрушення не тільки у світовій історії, а й віддалено, за принципом ефекту метелика, у свідомості родини поліщуків (Іван Бройчик був далеким родичем Терещукам-Рекрутам) давно спочивав у паризькому Будинку інвалідів, куди його прах був перевезений з острова Святої Єлени. Друга Річ Посполита ще була вельми моцна, не готова віддати ані ґудзика з мундира своїх вояків, ані п’яді своєї землі, не кажучи вже про морг.

Іван Бройчик постояв трохи надворі й рушив у вечірню мандрівку вулицею з однією метою, одним бажанням — не зустріти Федоську.

Федоськи він того вечора не зустрів.

— Вінчається раб Божий Іван на рабі Божій Феодосії, — ці слова пролунали в Загорянській Свято-Дмитрівській церкві десь через місяця півтора, між храмовим святом Дмитра і Михайла, який мав приїхати на білому коні.

А перед весіллям були таки випадкові зустрічі Феодосії й Івана на вулиці, й на весіллі її подруги й Іванового товариша, і спільний танець, і прихід Дмитра, батька, в гостини до Тимоша Бройчика. І похід обох Бройчиків у гості до Римачівських, і перемовини, під час яких ціна Феодосії зросла, окрім трьох моргів, корови, ще й на коня, і сватання, і запитки, в обох сім’ях, які передували весіллю, ну й зустріч Івана з Мокринкою, теж на вулиці, і її запитання із широко розплющеними очима:

— Що сталося, Іванку?

Бо ж Іван вже кілька тижнів як уникав — і вечорниць, і приходів на обійстя Параски і Мокрини.

— Я женюся, — сказав