Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

старший син… дочка. Чи ти… тобто я могла б влаштувати…

— Ні! Хлопець має рацію. Я не його батько.

— Мені прикро, — прошепотіла Сіона. — Я не мала цього робити.

— Чому він вибрав це місце?

— Батько… твій…

— Мій попередник!

— Бо тут був дім Ірті, а вона не хотіла виїжджати. Так кажуть люди.

— Ірті… мати?

— Дружина, за старим ритуалом, з Усної історії.

Айдаго оглянув кам’яні фасади будинків довкола площі, зашторені вікна, вузькі двері.

— То він тут жив?

— Коли мав змогу.

— Як він помер, Сіоно?

— Я справді не знаю… але Хробак убив інших. Це нам відомо достеменно!

— Звідки ти це знаєш? — Він втупив пильний погляд їй в обличчя. Вона змушена була відвести очі.

— Я не сумніваюся в історіях моїх предків, — сказала Сіона. — Вони розповіли небагато — клапті, уривки, тут примітка, там переказ якихось чуток, але я їм вірю! Мій батько теж вірить!

— Монео нічого про це не говорив.

— Про нас, Атрідів, одне можна сказати напевно, — промовила вона. — Ми вірні, і це факт. Дотримуємо слова.

Айдаго розкрив було рота, однак промовчав. «Звичайно! Сіона теж Атрідка!» Ця думка вразила його. Він це знав, але не усвідомлював. Сіона була своєрідною бунтівницею. Бунтівницею, що діє фактично з санкції Лето. Межі цього дозволу неясні, та Айдаго відчував їх.

— Ти не можеш завдати їй шкоди, — сказав Лето. — Вона має пройти випробування.

Айдаго відвернувся від Сіони.

— Ти нічого не знаєш напевно, — промовив він. — Клапті й уривки, чутки!

Сіона не відповіла.

— Він Атрід! — вигукнув Айдаго.

— Він Хробак, — сказала Сіона, а їдь у її голосі так і лилася.

— Твоя клята Усна історія не що інше, як купа давніх пліток! — звинуватив її Айдаго. — Лише дурень повірив би їй.

— Ти досі йому довіряєш, — сказала вона. — Це зміниться.

— Ти ніколи з ним не розмовляла!

— Розмовляла. Як була дитиною.

— Ти й досі дитина. Він — це всі Атріди, які були, усі вони. Це жахливо, але я знав цих людей. Вони були моїми друзями.

Сіона лише труснула головою.

Айдаго знову відвернувся. Відчував, що його затопили емоції. Наче втратив душевну опору. Усупереч власній волі перейшов площу, закрокував вулицею, у якій зник хлопець. Сіона побігла за ним, наздогнала й пішла поруч, намагаючись підлаштуватися під його кроки, але він не зважав на неї.

Вулиця була вузькою, оточеною одноповерховими кам’яними будинками, двері заглиблені в арках, усі зачинені. Коли він проходив, віконні завіси ворушилися.

На першому перехресті Айдаго зупинився і глянув праворуч, куди пішов хлопець. Дві сиві жінки в довгих чорних спідницях і темно-зелених блузках стояли за кілька кроків і перешіптувалися, схиливши голови одна до одної. Побачивши Айдаго, замовкли і вдивлялися в нього з неприхованою цікавістю. Він відповів на їхні погляди, тоді подивився на бічну вулицю. Вона була порожньою.

Айдаго повернувся до жінок, швидко оминув їх. Вони ще ближче присунулися одна до одної та обернулися, дивлячись на нього. Лише раз зиркнули на Сіону, тоді знову впилися поглядом в Айдаго. Сіона тихо підійшла до нього з дивним виразом обличчя.

«Смуток? — питав він себе. — Жаль? Цікавість?»

Тяжко сказати. Його більше бентежили двері та вікна, повз які проходив.

— Ти була колись раніше в Ґойґоа? — спитав Айдаго.

— Ні. — Сіона говорила приглушеним голосом, наче боялася чогось.

«Чому я йду цією вулицею? — питав себе Айдаго. Навіть ставлячи це питання, знав уже відповідь. — Ця жінка, ця Ірті. Яка жінка могла привести мене до Ґойґоа?»

Ріжок завіси праворуч від нього піднявся, й Айдаго побачив обличчя — то був хлопець із площі. Завіса опустилася, тоді відсунулася вбік, показавши жінку, яка там стояла. Айдаго зупинився на півкроці й утупився їй в лице, неспроможний промовити й слова. То було жіноче обличчя, відоме лише його найпотаємнішим мріям, — ніжний овал із зіркими темними очима, пишні чуттєві губи…

— Джессіка, — прошепотів він.

— Що ти кажеш? — спитала Сіона.

Айдаго не міг відповісти. То було обличчя Джессіки, воскреслої з минулого, куди, як він думав, вона відійшла назавжди. Генетична витівка: мати Муад’Діба, воскрешена в новому тілі.

Жінка затягла заслону, залишивши в пам’яті Айдаго згадку про її риси, післяобраз, — і він знав, що ніколи його не забуде. Вона була старшою за ту Джессіку, що ділила з ним небезпеки на Дюні, — вікові зморшки в куточках губ і очей, тіло трохи повніше…

«Більш материнська, — мовив сам до себе Айдаго. Тоді: — Чи я казав їй колись… кого вона мені нагадувала?»

Сіона потягла його за рукав.

— Хочеш увійти, щоб з нею познайомитися?

— Ні. Це було помилкою.

Айдаго обернувся було піти туди, звідки вони прийшли, аж тут двері дому Ірті різко розчинилися. Вийшов молодий чоловік. Зачинив за собою двері, повернувся обличчям до Айдаго. Айдаго визначив, що юнакові років шістнадцять. Годі було заперечити його походження: каракулеве волосся, суворі риси.

— Ти той новий, — сказав юнак. Його голос уже став чоловічим.

— Так. — Айдаго виявив, що йому тяжко говорити.

— Навіщо ти прийшов? — спитав юнак.

— Я не планував, — відповів Айдаго. Ці слова далися йому легше, їх викликала нехіть до Сіони.

Юнак глянув на Сіону.

— Ми дістали звістку, що мій батько мертвий.

Сіона кивнула.

Юнак знову перевів увагу на Айдаго.

— Прошу, іди й не повертайся. Ти завдаєш болю моїй матері.

— Звичайно, — сказав Айдаго. — Передай леді Ірті вибачення за моє вторгнення. Мене привезли сюди всупереч моїй волі.

— Хто тебе привіз?

— Рибомовки, — відповів Айдаго.

Юнак коротким рухом кивнув головою. Ще раз глянув на Сіону.

— Я завжди думав, що ви, Рибомовки, навчилися бути добрішими зі своїми.

Тоді обернувся і зайшов у дім, зачинивши за собою двері.

Айдаго пішов назад дорогою, якою вони прийшли, тягнучи Сіону за руку. Вона спотикнулася, потім пристосувалася до його кроків і вивільнилася із затиску.

— Він подумав, що я Рибомовка, — промовила Сіона.

— Звичайно. Ти така, як вони. — Він глянув на неї. — Чого не сказала мені, що Ірті була Рибомовкою?

— Я не думала, що це важливо.

— Ох.

— Так вони й зустрілися.

Вони дісталися до перехрестя з вулицею, що вела