Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

за стару бабусю, господинину матір, та вона була сліпа й виходила з своєї світлиці дуже не часто чи й зовсім не виходила – принаймні Горинович досі ще ні разу її не бачив.

Певне, що не старі Гламчевські, та й не син їх (його Горинович мало й бачив) приваблювали молодого адвоката. Ліна – ось хто брав на себе всю його увагу, і через неї саму він бував у цій сім’ї, зовсім йому не цікавій. Досі ні одна дівчина не торкала йому серця так дуже, як ця – така чепурна й така багата на ту принадну жіночість, що непереможно вабить до себе мужчин і з якою жінка повинна на світ народитися, щоб її мати… І Гориновича так швидко захопила вона, що він, уже закоханим бувши, почав розважати – що вона за людина, ця дівчина.

Горинович був саме тих літ, коли здоровий тілом і духом чоловік шукає собі подружжя і має якийсь ідеал дружини. І Горинович його мав.

Перше його вимагання було – краса. Ліна була не тільки чепурна, але гарна надзвичайно, мала вроду, достойну слова поета або фарб артиста. Але опріч цього у Гориновича були ще деякі вимагання, і він виявляв їх трьома питаннями.

Чи добра вона?

Здається… Принаймні він ніколи не бачив, щоб вона з ким сварилася, щоб коли на кого гнівалася: завсігда однаково спокійна, однаково ласкава. Певне – добра… у всякому разі – не зла.

Чи правдива?

Ніколи не помічав, щоб вона казала неправду, і очі в неї дивилися так ясно й щиро. І через те Горинович завсігди впевняв себе, що вона дуже правдива. Сам не любив брехні і велико шанував щирість. Одного разу, проводячи її ввечері з гостей додому, сказав їй це й додав:

– А вам я йму віри в усьому, у найдрібніших дрібницях, – мені здається, що ви не можете сказати неправди. Адже так? І ви мені все по щирості кажете?

Обличчя її не бачив: було темно; але вона відказала певним прихильним голосом:

– Все. І я не люблю неправди.

– О, так! Я в тому певен був! – загомонів він, чомусь ізрадівши. – Бо я такий собі вдався: поки людині вірю – то вірю в усьому, без винятку; одному слову такої людини повірю дужче навіть тоді, коли б усі казали навпроти. Коли вірю, дак уже вірю. Та вже ж коли й піймаю ту людину хоч раз єдиний тільки на неправді – перестаю їй вірити зовсім, І що вище вона в мене стояла попереду, то нижче тепер упаде. Тоді ця людина про мене вже пропаща, її тоді про мене вже нема.

– Еге, це зрозуміло, – відповіла вона просто, а Горинович, вертаючись потім додому, аж сам собі дивувався; чого це він так ізрадів з її відмови і чого він так до неї говорив, ніби перестерігав, щоб вона не говорила неправди? Адже ж до таких пересторог він не має ніякої рації властивих?

Врешті, третє: чи вона розумна?

На диво, коло цього питання він найбільше морочився. Вивчившись у гімназії, вона мала таку-сяку початкову освіту; щось там читала, переважно белетристику; проте й кілька науково-популярних книжок, поширених тоді серед молодіжі, – от, подруги читали, хвалили, то й вона взяла. Це був її освітній капітал – дуже малий. Горинович дбав, щоб побільшити його, давав їй читати книжки, розмовляв з нею про читане. Щоправда, сама вона таких розмов ніколи не знімала, – все він починав. Говорив їй багато, виясняв, вона слухала добре, зрідка щось питалася. Надія Гориновича довідатися з цих розмов про її розум – не справдилася: вона ніколи не сказала ні одної нісенітниці, – так же й казала вона мало що, більше слухала. Гориновичеві здавалось, що вона просто боїться говорити про науку, письменство, бо сама не певна в собі, бачачи, що знає дуже мало. Це ще не доводить, що вона нерозумна, тільки що несмілива…

Це так міркував Горинович, під час спокійніший, вільніший од того почування, що обняло його до Ліни. Здебільшого ж просто впивався нею, її красою. Дивитися на неї, почувати її біля себе було йому безмірно любо.

«Чи таки ж може вона бути нерозумна!» – думав Горинович, дивлячись на її високий, чудово сформований лоб. І сказав їй якось:

– Який у вас гарний лоб!

– Справді? Чого це так – мені вже не раз казано, що в мене гарний лоб? – одказала Ліна. – Всі його хвалять.

Це не сподобалося Гориновичеві – перше, що в ній не сподобалося йому. Через віщо? Він завсігди був тієї думки, що красу треба скрізь, у всяких формах, шанувати й… хвалити. Та нащо ж вона сама?.. «Всі його хвалять!» Нерозумно.

Заспокоїв себе тим, що властиво ж це вельми невинна річ, – просто їй гарно було йому, найближчій до неї людині, розказати про те, як її хвалять.

Більше не сподобався йому другий випадок. Вона сфотографувалась і, даруючи йому свого портрета, спиталась: чи добрий?

– Еге, риси всі так, – одказав, – одного тільки нема – ваших очей.

– Як-то? – спиталася.

– Нема того проміння, що б’є з ваших очей і мов аж у душу засягає…

– А знаєте, – жваво перепинила вона, – мені й Липовський казав: «Чудові очі у вас, як глянете, то так і проймають!» І ще каже: «Не дивіться на мене так!».

Це вразило Гориновича. Липовський був чепурний дурень, і Горинович ніколи не думав, що Ліна могла дозволяти йому щось таке казати собі. Він гостро, за малим не гнівно, вияснив їй, як це негарно.

Вона вислухала покірно й сказала, мов прохала простити.

– Я така ще дурна! Іноді роблю щось і негарне, не знаючи до пуття, чи можна його робити, чи ні. Ви мене вчіть, розказуйте мені, щоб я могла зробитися кращою.

Як можна було гніватися на цю ласкаву дитину, що прохала сама науки й направи[236]? Ця відповідь цілком роззброїла Гориновича. І більше вже нічого підхожого в їх ніколи не було. Без ніякої перешкоди він міг упиватися її красою і заслухуватися її пісень. Вона добре співала. Сівши в куточок, він дивився на її обличчя, на руки, що бігали по клавішах, а круг його літали співучі звуки її любого дорогого голосу… Як він любив такі хвилини! Ще більше, ніж ті довгі проходки в величезному міському парку тільки вдвох із нею, під віттям старих ряснолистих дерев. Та плавання човном – то було найкраще, їдуть річкою кудись за місто, в веселому молодому товаристві, серед якого вони завсігди були вдвох, їдуть довго попід берегами, аж поки обберуть по квітчастій луці або серед невеликого гайка, скільки крику, пісень,