Григорій Борисович Адамов - Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов

не залишила Шелавіна і тепер, коли він опинився під величезною масою мулу, що обрушився на нього, і порпався під нею, шукаючи порятунку. Безсумнівно, що це його монолог долітав до Горєлова бурмотінням, яке його так налякало спочатку. Горєлов навіть розсміявся.

— Як ви себе почуваєте, Іване Степановичу? Ви не потерпіли під час обвалу?

— Ніскільки! Пробиваюся до виходу… Перетворився, можна сказати, в крота. А ви що робите?

— Я трохи поранений… Нічого серйозного. Теж риюсь, але наштовхнувся на гранітну скелю. Тепер не знаю, куди рухатися.

— В який бік ви направляєтесь?

— Тобто як? Ну… прямо перед собою.

— Хіба у вас немає компаса, дозвольте вас запитати? Чи ви не вмієте ним користуватися? — почулися запитання океанографа в знайомому, тепер просто чудовому роздратованому тоні.

Справді, як він міг забути про таку просту і найнеобхіднішу в його становищі річ! Мовчки крізь мулисту грязюку він простяг до очей руку і глянув на компас.

— Стіна від мене на північ, Іване Степановичу.

— Ну от і гаразд! Рийте на захід, вздовж стіни. Там вихід з тунелю. Склепіння на мене впало посеред тунелю, недалеко від виходу. Утворився, мабуть, горб із зниженням біля стіни. Прямуйте, відступаючи на метр від стіни, бо наштовхнетесь на виступ і його доведеться обходити. Під цим виступом я саме і знайшов чудове золоте розсипище.

Натренована спостережливість вченого, який звик помічати все під час вивчення місцевості, виявилась тепер рятівною.

Полонені мулу знов узялись до роботи. Пихкаючи і віддуваючись, Шелавін майже безперервно говорив, то шкодуючи за втраченими розсипами, то захоплено розповідаючи про надзвичайну октаедричну форму золотих самородків, безсумнівно гідротермального походження.

— Це дуже рідкісне явище, — говорив Шелавін. — Чи розумієте ви, який інтерес викличе це в науковому світі? Га? Дозвольте вас запитати? Фу, чорт! Мул такий вологий, що без скафандра ним можна було б захлинутися! Абсолютно! Мабуть, ми наближаємося до зовнішніх шарів горба, до виходу… А втім, я все-таки встиг покласти в сумку кілька цих чудових самородків. Розкішні, чисті восьмикутні кристали, навдивовижу крупні…

– Іване Степановичу, — перебив океанографа Горєлов, — чому ви не відповідали на мої виклики? У вас зіпсоване радіо?

— Обвал стався саме в ту мить, коли я припинив розмову з підводним човном і збирався встановити зв'язок з вами. Мій щиток управління був відкритий, його забило мулом, і вмикачі забило мулом. А у вас теж радіо не працює?

— Так. Не можу зрозуміти, чому. Можливо, що, вдарившись скронею об слуховий апарат, я пошкодив його.

— Можливо, можливо… Як ваша рана?

— Кров давно перестала йти. Почуваю тільки ниючий біль у скроні. Нічого серйозного…

— Що ви сказали? Останніх слів не чув. Ви, мабуть, відриваєте голову від шолома, і звуки до мене не доходять.

— Так… випадково.

— Отож… Зараз, мабуть, виберусь. Мул став зовсім рідкий. А у вас як?

— Навколо мене він без змін. Як і раніше густий. Я не можу швидко працювати. Слабість… Задихаюсь…

— Ну, нічого! Потерпіть, голубчику! Як тільки вилізу, почну рити вам назустріч. Та ви відпочиньте, поспішати нікуди. Підкріпіться своїм какао.

О, ні! Горєлов поспішав, поспішав з усіх сил. Він працював, напружуючи всю свою енергію, яка вже вичерпувалась. Часом туман затягував свідомість, голос Шела-віна не долітав до нього, але він продовжував майже машинально рухати слабіючими руками і сантиметр за сантиметром повз уперед, відвойовуючи життя.

— Ну ось! Ух! Нарешті! Вилізаю! — долетів до нього спокійно торжествуючий голос океанографа.

Здавалося, що він сприймає свій порятунок, як щось заздалегідь відоме, а всю цю трагічну подію — як якийсь науковий експеримент, результат якого ні на хвилину не викликав у ньому сумнівів. Все йшло, як повинно було йти, експеримент розвивався нормально. Спостережливість, самовладання, розрахунок — все було на місці, і тепер можна з задоволенням потягтися і сказати: «Ух!»

Горєлов побачив ученого зовсім в новому світлі. Еін був повний захоплення і подяки. Виходило, що ролі змінилися: він ішов рятувати Шелавіна, але виявилось, що той врятував його.

– Іване Степановичу… Дорогий… — несподівано вирвалося у Горєлова тихо.

Відповіді не було. Не відриваючи потилиці від шолома, Горєлов напружено прислухався. Невже пішов?! Зрадів і покинув?! Божевільний страх оволодів Горєловим, але в наступну мить почулася скоромовка Шелавіна — люба, рідна скоромовка:

— Ну, як ваші справи, товаришу Горєлов? Доводиться заткнути шолом, у горб, щоб говорити з вами… Починаю рити до вас назустріч. Буду триматися на метр від стіни і на метр вище мого виходу. Можете не працювати, відпочиньте. У мене тепер справа піде швидко. Ех, шкода, лопатки моєї немає!

Минуло однак не менше години, раніше ніж з мулу показався шолом Горєлова. Шелавіну доводилося одному прокладати до нього шлях, а в останні півгодини Горєлов перестав навіть відповідати на запитання океанографа. Коли Шелавін добрався до нього, Горєлов був непритомний. Сам досить знесилений, Шелавін ледве витяг Горєлова з мулового горба і поклав біля підніжжя. Відкривши патронташ на поясі Горєлова, він пустив у його скафандр посилений струмінь кисню. Але й цей звичайно магічний засіб не дав наслідків. Горєлов не приходив до пам'яті. Тоді океанограф, відпочивши і ковтнувши кілька разів какао, взяв тіло Горєлова на плечі і потяг його з ущелини. Але неймовірна втома швидко охопила Шелавіна: далося взнаки величезне виснаження сил; і, переборюючи опір води, пробираючись по нерівному кам'янистому дну, серед уламків скель, що усіяли його, протискуючись з безживним тілом Горєлова між виступами стін в ущелині, що зближувались, він ледве пересував ноги. Шелавін уже неспроможний був нічого думати і навіть не відчув радості, коли вдалині промайнув рятівний промінь прожектора і назустріч йому кинулись, відчайдушно жестикулюючи, кілька людських постатей. Справжнє задоволення, майже блаженство, він відчув лише тоді, коли з його плечей зняли тіло Горєлова і він зміг, заплющивши очі, мало не втрачаючи свідомості, опуститися на руки друзів…