Томас Тімайєр - Подих диявола.

Раптом затрубили в ріг.

Засвітилися смолоскипи, почали зганяти робітників. Пагорб перетворився на мурашник, у який кинули паличку.

— Дивіться! — Лілієнкрон махнув рукою ліворуч від каменоломні.

Там у повітря зметнувся стовп пилу. Мандрівники дивилися на нього, немов зачаровані. Вони знали, що це.

Одна за одною істоти зникли за скелею. Робітники поспішили за ними, щоб бути присутніми при битві. За кілька секунд схил спорожнів.

— Це наш шанс,— кинувся зі свого сховища Гумбольдт.— Ходімо!

— Що ви задумали? — запитав Лілієнкрон.

— Підібратися ближче, природно. Подивіться. Є можливість сховатися біля підніжжя пагорба. Треба спробу- вати вступити в контакт із робітниками.

— Божевілля! — заявив учений.— Що коли нас знайдуть кам’яні?

— Зараз вони всі на іншому боці.

— А якщо хтось залишився як спостерігач? Не можна виключати такої можливості,— не відступав Лілієнкрон.

— Якщо, якщо, якщо,— роздратовано відповів Гумбольдт.— Ходімо вже. Ризик — частина нашої професії. Потрібно більше інформації. Це єдина можливість дізнатися, що відбувається, і що це за тварюки. Якщо ми втратимо таку можливість, потім гірко пошкодуємо.

Лілієнкрон похитав головою:

— Без мене. Те, що ви задумали,— геть-чисте божевілля. Диво, що ми взагалі досі живі, і я не хочу спокушати долю. Ви не єдиний, хто бував в експедиціях, можете мені повірити. Я завжди знав, коли вже час зупинитися. Про мене, так можете робити, що заманеться, але я вважаю безвідповідальним ставити на карту життя обох дам і хлопчика.

Гумбольдт похмуро глянув на вченого:

— І що ж ви пропонуєте? Залишитися тут і пустити коріння?

Лілієнкрон оглянувся й указав праворуч:

— Бачите он там невелику печеру, праворуч від каменоломні? Здається, вона досить глибока. У ній можна сховатися. Можливо, навіть воду знайти. Там ми й зустрінемося, якщо ви не проти.

Гумбольдт завагався. Його брови зійшлися на переніссі.

— Він має слушність, батьку,— підтримав Лілієнкрона Оскар.— Усією групою ми занадто помітні. Краще буде, якщо ми розділимося. Я охоче піду з тобою.

— Ну гаразд, згоден,— заявив Гумбольдт.— Але ви повинні пообіцяти, що будете обережні. Хто знає, що за створіння можуть ховатися в темних печерах.

— Уже тримаємо вушка на маківці,— поцілувала його Еліза.— І поверни Оскара цілим і неушкодженим, Карле Фрідріху, зрозумів?

— Слухаю й корюся,— підморгнув їй Гумбольдт.— Що ж, ми йдемо. Зустрінемося в печері.

Оскар із батьком, пригнувшись, побігли до каменоломні. Не встигли вони подолати й декількох метрів, як зіштовхнулися з проблемою. Пагорб було засіяно дрібними шматками чорного шлаку, які не лише були гострими, але ще й похрумкували при кожному кроці. Якби їх було п’ятеро, почути можна було здалеку. Добре, що вони пішли вдвох. Іти було досить важко, але складності додавало й те, що на схилі пагорба навряд чи можна було сховатися. Брили були не більшими, ніж метр заввишки, і навіть якби чоловіки розпласталися на землі, їх би це не врятувало. Звісно, вони намагалися ховатися за всім, чим тільки можна було, але уважний спостерігач відразу ж помітив би їх.

На щастя, нікого не було. З іншого боку пагорба лунали тривожні голоси. Оскар пихкав, як паровий казан. Через температуру й високий атмосферний тиск найменша напруга призводила до задишки. Тільки раз вони перепочили на крутому схилі. Валуни тут були трохи більшими. Обливаючись потом і важко дихаючи, вони опустилися на землю. Гумбольдт подивився в підзорну трубу, сподіваючись побачити, що відбувається на схилі пагорба.

— Ну як? — поцікавився Оскар.— Що там?

— Не подобається мені це,— промовив дослідник.—Зовсім не подобається. Маю подякувати Лілієнкрону. Сам подивися,— і він простягнув трубу синові.

Оскар підвівся, поклав телескоп на брилу і щільно притиснув окуляр до ока. Спочатку він не побачив нічого, крім розпливчастих жовтогарячих тіней. Він відрегулював різкість, і зображення покращилося. Схоже, робітники перебували в жалюгідному стані. Деякі так схудли, що можна було перелічити ребра. Там були дорослі, кілька старих, яким було явно за шістдесят, і діти. Одні тягали інструменти — молоти, пилки, дерев’яні клини, канати. Інші виламували й випилювали камені зі скелі. Недалеко стояв віз.

Юнак спробував роздивитися, що за тварини були в неї запряжені, але так і не зміг цього зробити. Точно не бики. Скоріше, вони були схожими на ящерів. Але звідки могли взятися такі великі рептилії? Метрів вісім чи дев’ять завдовжки на кремезних лускатих ногах. За зовнішнім виглядом вони чимсь нагадували гігантських комодських варанів, тільки з рогами та міцним, як у бика, черепом. Віз був навантажений кам’яними блоками, готовими до транспортування.

Оскар перевів погляд далі. Помітив піщану акулу. Якщо він сподівався, що побачить бій, то на нього чекало розчарування. Рибина лежала на боці, виставивши червонуватий живіт. Із довгої рани витікала зеленувата кров. Навколо неї стояли моторошні охоронці. У руках вони тримали сокири, мечі та списи.

— Схоже, вони вбили чудовисько,— припустив Гумбольдт.— Більше воно не повернеться. Потрібно знайти спосіб поговорити з кимсь із бранців. Тільки як непомітно підійти ближче? От дідько!

— Можу дещо запропонувати,— відкрив рюкзак Оскар. На самому дні лежав тонкий згорток. Юнак витяг його й поклав поряд із собою.

— Що це? — насупився Гумбольдт.

— Костюм-хамелеон.

— Навіщо ти його взяв?

— Подумав, що може стати в пригоді,— він розгорнув тканину й поклав поряд черевики. Костюм було зроблено з особливого матеріалу. На дотик він був як шкіра, але при цьому був виготовлений із шовку. Колір у нього теж був дивним. На перший погляд, тканина здавалася сірою, але потім починала змінювати свій колір залежно від освітлення,— ставала зеленою, синьою або коричневою. На обшлагах, ліктях і колінах тканину було укріплено найтоншими райдужними хітиновими дисками,— частинами гігантських комах із Уку Пача в Андах. Підошви черевиків були м’якими та гнучкими.