Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

виснаженого сусіди й спробував заглибитися в малозрозумілі креслення й довгі таблиці для когось красномовних чисел.

Але скрипучий тенор бородатого череваня не давав змоги концентрувати увагу й настирливо дзижчав десь там унизу, остаточно псуючи настрій молодому письменникові.

— Ось ви кажете, Миколо Полікарповичу, скрізь неполадки, розтрати, крадіжки. А чому, дозвольте вас поспитати? Кожне явище має свою причину, своє коріння. Без коріння й мозоль не росте. І я вам скажу, шерше ля фам[182] — ось де головна причина. Баба найбільше тут шкодить. Од баби життя на землі, ну й од баби всяка пакость і нечисть. Так було й давніше, а тепер, як вільніше ото бабам стало, закони, значить, свободні, так од бабів зовсім пропасти можна. Покрутить перед тобою стегнами, спідничка — режим економії, панчішки і все таке інше світяться, аж нікуди очей діти, — ну й пропав чоловік, закурив, завихрив. Дивись — нестача, фальшовані документи, незаконні видачі і все таке інше...

— Так, так, — підтакнув басовисто морж, — від бабів багато народу пропало, замість ченців моляться богу на Білому морі... Вип'ємо ще або перегодом?

«Ох же й мамути доісторичні! — мало не скрикнув Клепацький. — Дійсно на вас тільки для колекції бліх шукати. От розмовочки — саме перед революцією років за тридцять отаких раритетів домостроєвських вишукувати та описувати. Найшли причину соціяльного лиха — жіноцтво, бач! І де вони взялися на радянській землі?»

Переліг на другий бік і повернувсь до візаві, шукаючи співчуття своїм думкам у зміні виразу обличчя абощо. Але виснажена фігура вже щось мовчки нотувала в бльокноті, підклавши під нього «Оборудование коксовых печей».

«Е, йому стільки діла до цих виродків, як жабі до дирижабля! Наче слон на вухо наступив»,— досадливо подумав Клепацький, не находячи відгомону своєму обуренню. Але дальші слова скрипучого долішника трохи розважили:

— Ваше здоров'ячко, Миколо Полікарповичу! Хай, як кажуть, легко живеться й лихо минеться... От був у нашому Райсоюзі[183] один голова, може, чули — Рахновський, Петро Йосипович...

«Ага! Я відразу визначив — кооператори допотопні, вироблення минулого сторіччя, що із попом та глитаєм одну раду радили, один дуван дуванили», — зрадів своїй спостережливості Клепацький і почав дещо уважніше прислухатися: може, щось і придасться. Ну що ж у твоєму Райсоюзі, опудало блохоносне?

Але той не квапивсь:

— Закусюйте, Миколо Полікарповичу! Ось сливки мариновані жінчиного роблива, печіночка куряча, теж не купована. Їжте на здоров'ячко, дорога ще далека. А пляшечку поновити теж можна...

«Еге! Історія довгенька буде, як повісті Нечуєві... Послала доля попутників, нівроку їй», — зідхнув Клепацький і знову спробував відшукати співчуття в свого візаві. Але той, заплющивши очі, лежав горілиць і, здається, збирався спати, хоч книги й бльокнота з олівцем не заховав. На гострому профілі не було найменшої тіні невдоволення, хвилювання.

«Стовп якийсь, а не людина», — розсердивсь письменник і згадав якогось пошитого у святі Єремію, що замучив себе, поклавшись на купу термітів. Цей теж, мабуть, лежав би отак стовбуром, поки йому кістки об'їдали б кусючі комахи...

— Так ото був у нас Рахновський, Петро Йосипович. Хлопець іще молодий, нежонатий, до роботи беркий і з себе гарний, кучерявий такий... Як там у них, у комуністів, його поважали, не знаю до ладу (щось не дуже, здається), а ми його всі любили. Добряща людина! І діло робив, і веселощів не забував. Цвів-процвітав при ньому наш райсоюз. Немовби коло свого господарства ходив, піклувавсь кожною дрібницею. Бува, бухгальтер якогось карбованця не знайде, Петро Йосипович сам не свій:

«Як же це так, — каже, — де карбованець може загубитися, там і тисячі на слизькому. Це не діло. Будь ласка, знайдіть».

Ну і, звичайно, знаходили... На те й бухгальтери...

Сидить ото він одного разу в своєму кабінеті, коли до нього якась відвідувачка проситься. Дамочка, як кажуть, мов лялечка. Розкішна дамочка! Десь в Америці усі б кіно-фабриканти торгувалися за неї наввипередки. Волосся, як ото на рекламах патентованих засобів, густою короною ясніє, визлочується. Очі — блакитні безодні, темними віями оторочені. Гляне — нема тобі рятунку ніякісінького! Сама статурна, різьблена, хоч бери в садок на п'єдесталь за дріяду[184]. Народжуються такі шеймині баби[185] на спокусу людям! Що вже я, старий чобіт, і то, каюся, інколи думав: чи не так уже наполягати на вечері і все таке інше — може, помолодшаю?

Прийшла до Рахновського та й каже:

«Не буду критися. Я — дочка поміщика і дружиною денікінського полковника була. Рина Чугай мене звуть. Усяких прав позбавлена. Два рази під арештом була за допомогу запільній контрреволюції. Тепер у мене нічого немає: котрого вбито, котрого заслано, хто на еміграції. Одна, як перстина. І хочу спокутувати гріхи свої...»