Еміль Золя - Завоювання Плассана

це каже? — спитала пані Ругон, примруживши очі і ніби вдивляючись у процесію, що розтяглася по всій Еулиці Ванн.

— Я чула таке, більш нічого не знаю, — відповіла байдужим тоном дружина судді.

І відійшла під тим приводом, що з другого вікна видно краще. Пан де Кондамен сів на її місце поруч пані Ругон і шепнув їй на вухо:

— Я бачив разів зо два, як вона заходила до абата Феніля, безперечно, вона з ним щось затіває… Абат Фожа, мабуть, наступив на цю гадину, і вона намагається його ужалити… Якби вона не була така бридка, я б її попередив, що ніколи її чоловік не буде головою суду.

— Чому? Я не розумію, — з наївним виглядом промовила пані Ругон.

Пан де Кондамен пильно подивився на неї і засміявся.

Два останніх жандарми з процесії зникли за рогом бульвару Совер. Тоді кілька осіб, що їх пані Ругон запросила прийти подивитись, як святитимуть вівтар, увійшли до вітальні, жваво розмовляючи про привітність монсеньйора, про нові корогви конгрегації і особливо про молодих дівчат з Притулку пречистої діви, що привернули до себе увагу всіх. Дами балакали без угаву і раз у раз згадували ім’я абата Фожа з великою похвалою.

— Справді, він святий, — сказала сміючись пані Палок панові де Кондамену, який сів поруч неї.

Потім, нахилившись до нього, провадила далі:

— Я не могла вільно говорити в присутності матері… У місті багато говорять про абата Фожа і пані Муре. Певно, ці погані чутки дійшли й до монсеньйора.

Пан де Кондамен обмежився такою відповіддю:

— Пані Муре чарівна жінка, дуже принадна ще, хоч їй і сорок років.

— О! Чарівна, чарівна, — пробурмотіла пані Палок, аж позеленівши від злості.

— Надзвичайно чарівна, — переконано повторив інспектор лісного відомства, — вона вступає в пору палких пристрастей і великого блаженства… Ви, жінки, дуже погано розумієте одна одну.

І він вийшов з вітальні, задоволений тим, що пані Палок ледве може стримати свою лють.

Місто і справді дуже цікавилося безнастанною боротьбою, яку абат Фожа вів проти абата Феніля, щоб завоювати монсеньйора Руссело. Це був безперервний бій, схожий на наскоки двох служниць, коханок старого господаря, що не можуть поділити його пестощів. Єпіскоп лише лукаво всміхався. Він знайшов якусь рівновагу між цими двома протилежними вдачами, він побивав їх одного одним, розважався тим, що бачив їх по черзі переможцями і ладен був назавжди прийняти послуги сильнішого, щоб тільки мати спокій. Що ж до лихих чуток про його фаворитів, які доходили до його вух, то він ставився до них поблажливо, бо знав, що вони здатні обвинуватити один одного навіть у вбивстві.

— Знаєш, сину мій, — казав він абатові Сюрену в хвилини одвертості, — вони обидва гірші… Гадаю, що Рим зазнає поразки і гору візьме Париж, але я цього не цілком певен і дозволяю їм нищити один одного. Коли один доб’є другого, ми почуємо… Візьми-но третю оду Горація, там є один рядок, який я, здається, переклав невдало.

У вівторок після великої процесії погода була чудова. Сміх лунав у саду Растуалів і в саду супрефектури. По обидва боки під деревами зібралося велике товариство. В саду Муре абат Фожа своїм звичаєм читав требник, повільно походжаючи вздовж високих буксів. Уже кілька днів він тримав хвіртку в тупику зачинену; наче кокетував з сусідами, ховаючись і чекаючи, щоб вони скучили за ним. Можливо, він помітив, що після його останньої сварки з епіскопом і тих жахливих чуток, які ширили по місту його вороги, прихильники начебто збайдужіли до нього.

Близько п’ятої години, коли сонце почало схилятися до заходу, абат Сюрен запропонував панночкам Растуаль зіграти партію у волан. Він був чудовий гравець. Хоч Анжеліні й Аврелії було вже під тридцять, вони дуже любили всякі ігри; їхня мати охоче водила б їх і досі в коротеньких сукеньках. Коли покоївка принесла ракетки, абатові Сюрену, що шукав місця в садку, заллятому останніми променями сонця, набігла в голову думка, яка дуже сподобалась обом панночкам.

— А що, якби ми пішли в тупик Шевільйот? — сказав він. — Там ми були б у затінку під каштанами, і місця там більше для розгону.

Вони вийшли з саду, і почалася найприємніша партія. Почали обидві панночки. Перша пропустила волан Анжеліна. Абат Сюрен, який її заступив, орудував ракеткою справді дуже майстерно й енергійно. Затиснувши поміж колінами свою сутану, він стрибав вперед, назад, убік, підхоплював волан над самою землею, ловив на великій висоті, кидав його то прямо, як м’яч, то посилав по красивій кривій з досконалою вправністю. Звичайно він волів грати з невмілими гравцями, що кидають волан навмання, без ритму, як він казав, бо тоді міг показати всю свою вправність. Панна Аврелія грала непогано; вона дзвінко скрикувала за кожним ударом ракетки і реготала, як божевільна, коли волан влучав просто в обличчя молодому абатові; потім вона підбирала свої спідниці, відступаючи назад дрібненькими кроками, коли абат робив особливо сильний удар. Нарешті волан заплутався в її волоссі, і вона мало не впала навзнак, що дуже розвеселило всіх трьох. На її місце стала Анжеліна. Коли абат Фожа в садку Муре підводив очі від свого требника, він щоразу бачив, як над муром пролітав волан, схожий на великого білого метелика.

— Пане кюре, чи ви тут? — гукнула Анжеліна, стукаючи в хвіртку. — Наш волан залетів до вас.

Абат Фожа підняв волан, що впав коло його ніг, і відчинив хвіртку.

— Ах, дякую, пане кюре, — сказала Аврелія, беручи волан. — Тільки Анжеліна здатна на такий удар. Кілька днів тому тато дивився, як ми граємо, і вона кинула волан йому просто у вухо з такою силою, що він оглух аж до другого дня.

Знову залунав сміх. Абат Сюрен, зашарівшись, як дівчина, витирав чоло, легенько торкаючись до нього тонкою хусточкою. Він відкинув за вухо своє біляве волосся, очі його блищали, він вигинав стан і обмахувався ракеткою, наче віялом. В розпалі гри його нагрудник трохи зсунувся вбік.

— Пане кюре, — сказав він, стаючи в позу, — будьте нашим суддею.

Абат Фожа, взявши требник під пахву, по-батьківському всміхаючись, став коло хвіртки. Крізь напіврозчинені ворота супрефектури священик міг бачити пана Пекера де Соле, що сидів біля фонтана серед своїх близьких. Проте він не повернув голови в той бік, рахував удари, хвалив абата Сюрена, підбадьорював панночок Растуаль.

— Знаєте, Пекере, — грайливо сказав пан де Кондамен на вухо супрефектові, — даремно ви не запрошуєте цього абата на ваші вечори; він дуже чемний з дамами і, напевно, чудово танцює вальс.

Та пан Пекер де