Мирослава Горностаєва - Астальдо

інакше, і не мені судити Ельдар Валінору, але князь Феанаро, незважаючи на весь його розум і силу, здається ледве втримується на цій межі…

На березі, де зазвичай скупчувалися Ельдар, котрі спостерігали за висадкою Першого Дому, раптом знявся гамір.

— Тіrа, Ельдар!

— Дивіться — вогонь!

— Там щось горить!

— Це корабель! Кораблі горять!

Фіндекано кинувся до берега. На тому боці дійсно палахкотіла заграва. Кілька кораблів палало, біля інших метушилися воїни Мinya Nossе, чомусь зі смолоскипами замість цебер з водою.

— На них напали!

— Urqui, напевне!

— А може отой Валарауко, про якого оповідала цілителька!

— Ви бачите ворога?

— Ні, начебто ні!

— Онде сам Феанаро, я бачу, як блищить його вінець!

— Він стоїть на узвишші, як необережно!

— Дивіться, Ельдар, та що ж це!

Фіндекано теж побачив те, що вже розгледіли зіркі очі багатьох Ельдар. Ворога дійсно не було видно, натомість Нолдор в багряному підпалили смолоскипами ще один корабель і подалися до сусіднього.

— Вони палять кораблі, а Феанаро за цим спостерігає…

— Вони роблять це з його наказу!

— Родичі зрадили нас, Нолдор, вони не повернуться за нами!

— Дивіться, онде білявий Феанаріон, як його…

— Туркафінве… І теж зі смолоскипом…

— Феанаро… Проклятий разом з родом…

— А нам що робити нині?

— Де Нолофінве, де наш князь?

Астальдо побачив батька, який йшов своїм летючим кроком з глибини табору. Перед ним розступились. Нолофінве примружився, роздивляючись, потім заплющив очі і судомно зітхнув.

— Мій брат, — мовив опісля довгої мовчанки, — спалив за собою кораблі. Табору вони не розбивали, отже рушають далі невдовзі. Нас покинули тут.

— Але що нам робити, князю? — розпачливо мовив той самий юний Ельда, який питав цілительку для чого зло спричиняє біль.

— Я мушу подумати, — сказав Нолофінве спокійно, — і порадитись з родом своїм. Не хвилюйтесь, Нолдор, ми знайдемо вихід. Я присягаю — знайдемо. Не піддавайтесь розпачу і страху. Заспокойте жінок…

Фіндекано вже не слухав. Батько мусив так говорити, мусив двигати на своїх плечах важкий тягар відповідальності за позостале рушення… Юнак поволі вибрався з натовпу, який став доволі величеньким, і побрів поміж наметами.

З місця, де він зупинився, ще було видно заграву. Кораблі, оплачені кров’ю Телері… Єдина можливість переправи… Туркафінве зі смолоскипом… Майтімо… Майтімо, напевне, теж…

Юнак повалився ницьма на холодний пісок і застиг так, наче втілення скорботи. Скільки пройшло часу — він не знав, кроків теж не почув, відчув лише руку, що лягла йому на плече.

— Ай-я, — почувся знайомий протяглий голос, — молодий cano… Тебе розшукують по всьому табору: має бути нарада в наметі у князя.

— Мила пані Лаурендіе, — ледве вимовив юнак, — будь ласка, облиште мене…

— А ось духом падати не треба, — сказала жінка лагідно, — твоєму батькові нині тяжко, молодий cano, він потребує помічника, а помічник має бути Нолдо, гордим Нолдо, а не слабодухом. Ну, що такого трапилось? Я завжди говорила, що Вогняний Дух погано закінчить, зле тільки, що він тягне за собою своїх хлопців і всіх Мinya Nosse. Якась червоточина була в ньому, я помітила це ще у Форменосі. Хоча він і хоробрий, і умілець перший серед Квенді, а є у ньому щось таке недобре, наче в отих лихих Маяр, яких зіпсував Морок. Може Морок і Феанаро поробив, говорили ж мені певні особи, що вони трохи не попід ручки ходили. А ти вставай, молодий cano, і йди до батька — він чекає.

Фіндекано поволі підвівся. Лаурендіе дивилася на нього спокійно і співчутливо. Так на нього будуть дивитися і родичі, а хтось і посміється — дивіться на нерозумного Ельда, який побратався з сином Вогняного Духа. Де нині оте братство? Де його побратим? Що сказав синам Феанаро, наказавши взяти в руки смолоскип? Певне, нагадав про Обітницю…

Нолофінвіон раптом відчув біль у долоні. Весь цей час він стискав у руці застібку від плаща. Ці аметисти обточували вправні пальці приятеля… Нехай це не Сильмарил, але в прикрасі зосталося щось від рудоволосого Ельда з ледь насмішкуватим поглядом зелених очей і лагідним усміхом…

Юнак розмахнувся, і застібка трохи не полетіла в холодну воду проливу. Не полетіла, бо його руку стиснули тонкі, але сильні пальці цілительки.

— Не поспішай засуджувати, молодий cano… Я от побувала у володіннях Судді Намо, сама не знаючи, куди потраплю… Ніби він справедливий, Суддя. Однак, послухала я, як він прокляв нас усіх нині, і правих і винуватих, та й подумала — зле, коли засуджують не розібравшись. Твій оtorno впертий, як і батько його, але подумай, воїне, чи зможе він встояти проти батькового наказу?

Фіндекано дивився на аметистові квіти в своїй долоні. Довго дивився. Тоді причепив застібку на плащ, і рушив за Лаурендіе.

Родичі вже зібрались, і очікували лише на нього. Фіндекано ще біля шатра почув обурений голос Артаніс і не менш обурений голос брата Туракано. Коли він відкинув полог, всі обернулися до нього, і в батькових очах юнак побачив таку тривогу навпіл з полегшенням, що йому стало соромно.

— Мій батьку і князю, — мовив він стиха, — ви даремне тривожились за мене, я зовсім не поспішаю зустрітися з Суддею опісля отих почесних проводів…

Нолофінве, котрий дійсно потерпав, що старший син може накласти на себе руки, або впасти в оту загадкову тугу, яку могли вилікувати лише сади Ірмо, докірливо похитав головою.

— Серед вас молодих, — сказав, — вже стало поганою звичкою насміхатися над Прокляттям Намо. Я дійсно тривожився за тебе, бо оtornasse рветься з кров’ю, а ти у мене є чутливим, синку.

Фіндекано не відповів і сів поруч з батьком. Ліворуч від нього сидів Туракано, розлючений, мов зграя бджіл. Аракано сприйняв зраду Першого Дому якось легше — його більше цікавило, що їм робити далі. Арельде сиділа, схиливши голову, на очах її блищали сльози, і Астальдо згадав, що вона була посестрою Туркафінве та Куруфінве-молодшого, при чому на їхню приязнь не вплинуло навіть одруження останнього. Дівчина підсміювалася над Туркафінве, ганила Куруфінве за його ставлення до жони, але дружби з ними не поривала. Навпроти, так само засмучені, сиділи Ангарато та Айканаро — їхнє приятелювання з Шаленою Трійцею було відомо всім. Зате Артаніс від обурення аж кипіла і ледве стримувала гнів. Фінарато та Артаресто сиділи тихо — холодний спокій старшого передавався розтривоженій душі молодшого.

— Отже, розпочнемо, — мовив Нолофінве, — що сталося — відомо всім. У нас, діти мої, є лише два виходи на вибір. Перший — повернутися з ганьбою. Якщо Арафінве та його Ельдар напевне матимуть прощення, то з нами складніше, серед нас Фіндекано та його лучники…

Фіндекано заплющив