Лорен Грофф - Долі та фурії

висока, яскрава. Вони цілуються, пестять одне одного. Хто б не позаздрив такій юності, хто б не жалкував за тим, що пройшло, спостерігаючи за ними. Вони видираються на дюну, вона штовхає його назад, вгору. Він стежив з балкона, затамувавши подих, як пара зупиняється в гладкій піщаній чаші, захищеній дюнами. Вона знімає з нього плавки, а він знімає з неї купальний костюм: верх і низ.

О так, ти повернувся б до своєї дружини, рачки проліз би всю відстань від східного узбережжя, тільки щоб іще раз відчути її пальці у своєму волоссі. Ти не гідний її. [Так. [Ні.]] Навіть коли думаєш про політ, ти не можеш відірвати погляду від коханців, боячись поворухнутися, щоб не злякати їх, щоб вони не здійнялися в ніздрювате небо, як птахи. Вони входять одне в одного, і важко сказати, де починається один і кінчається другий: руки у волоссі, тепло на тепло, в пісок, її червоні коліна підняті, його тіло рухається. Вже час.

Щось дивне відбувається, хоча ти й не готовий до цього: збіг, злиття; ти вже бачив це раніше, відчував її подих на своїй потилиці, жар її низу й холодну вологу дня на спині, безпорадне приголомшення, почуття здолання опору, кульмінацію сексу [нарешті!]. Губи, покусані до крові, й завершення з криком і птахами, які здіймаються вгору, й піщинками у рожевих завитках вуха. Зубчаста монета сонця на воді. Обличчя, повернуте до неба: це дощ? [Авжеж.] Ледве встигаєш запам’ятати приголомшливу красу, і ось воно. Роз’єднання.

Частина друга. Фурії

 1

Якось Матильда йшла селом, у якому вони були такі щасливі, й почула, що її обганяє автомобіль, ущерть наповнений хлопцями. Вони вигукували всілякі непристойності. Зовсім не латинські назви того, що вони пропонували їй посмоктати. Або того, що вони хотіли зробити з її задом.

Оторопіння перейшло у хвилю тепла, як після склянки віскі.

А й справді, подумала вона. У мене й досі ідеальний зад.

Та коли автомобіль порівнявся з нею так, що стало видно її обличчя, хлопці мов оніміли. Вона мимохідь побачила їхні бліді обличчя, коли вони минали її. Відтак водій натиснув на газ, і машина рвонула вперед.

Цей момент пригадався їй десь за місяць, коли вона переходила вулицю в Бостоні й почула, як хтось кличе її, називаючи на ім’я. До неї підскочила маленька жінка. Матильда не могла пригадати, хто це. Вологі очі, рудувате волосся, заправлене за вуха. Вся така кругленька, домашня. Схоже, вдома з нянею сиділи, принаймні четверо маленьких дівчаток, усі в сукенках від Ліллі Пулітцер.

Метра за півтора жінка зупинилась і тихо ойкнула. Матильда піднесла руки до щік.

— Так, я знаю, — сказала вона. — Я дуже постаріла відтоді, як мій чоловік…

Вона не змогла договорити.

— Ні, — відказала жінка. — Ти така ж елегантна. Просто… У тебе дуже злий вираз обличчя, Матильдо.

Пізніше Матильда згадала цю жінку: Бриджет з її класу в коледжі. Цей спогад приніс із собою неясне почуття якоїсь провини. Проте причини й подробиці губилися десь у тумані часу.

Щоб трохи перевести дух, вона якийсь час дивилася на синичку, що вистрибувала на тротуарі, на сонячні промені серед обірваного вітром листя. Коли знову підняла голову, та жінка зробила крок назад, потім ще один.

Матильда вимовила повільно:

— Злий. Авжеж. А для чого тепер його приховувати?

І знову опустила голову.

Кілька десятиліть по тому, коли вона вже постаріла, їй якось у ніжному теплі порцелянової ванни, яка спиралася на левині лапи, спало на думку, що її життя можна зобразити у вигляді літери Х — її по-качиному розведені ступні відбились у воді.

Почавшись страшенною порожнечею в дитинстві, життя сфокусувалося в одній, розжареній до червоного, точці в середньому віці. А відтак знову вибухнуло урізнобіч.

Вона розвела п’яти так, що вони більше не торкалися одна одної. Відображення зробило те ж саме.

Тепер її життя постало в іншій формі: вона була така сама, як і перша, й у той же час була її антиподом. [Складно, Матильдо; можуть виникнути суперечності.]

Тепер форма її життя була такою: більше, пробіл, менше.

Коли їм обом було по сорок шість років, чоловік Матильди, відомий драматург Ланселот Саттервайт, залишив її.

Він поїхав назавжди в машині швидкої допомоги. Хоча то був не він. То було його холодне тіло.

Вона зателефонувала його сестрі, Рейчел. Рейчел зойкнула й закричала, а переставши, сказала жорстко:

— Матильдо, ми їдемо. Тримайся, ми їдемо.

Його тітка Саллі саме подорожувала й не залишила телефонного номера. Тоді вона подзвонила її адвокату. Через хвилину після того, як Матильда поклала слухавку, Саллі зателефонувала з Бірми.

— Матильдо, — попросила вона. — Зачекай, дорога, я їду.

Вона зателефонувала найкращому другові свого чоловіка.

— Я беру вертоліт, — сказав Чоллі. — Я їду.

Скоро вони всі набіжать. А зараз вона була сама. Стояла на валуні посеред галявини, вбрана в одну із сорочок чоловіка, і дивилася, як світанок сяяв крізь призму морозу. Від холодного каменя в неї ломило ноги. Десь із місяць щось гризло її чоловіка. Він похмуро бродив навколо будинку, майже не дивився на неї. Це було так, наче його хвиля відступила від неї, але вона знала, що приплив із часом принесе його назад. Гуркіт наблизився, здійнявся вітер, і вона не оберталася, щоб подивитися, як сідає вертоліт, але нахилилася проти морозної сили вітру. Коли лопаті сповільнилися, почула голос Чоллі десь біля ліктя. Подивилася на нього зверху вниз. Карикатурний Чоллі, напханий грошима, багатий, мов перезріла груша. Він був у футболці й тренувальних штанях. Вона, очевидно, розбудила його. Йому довелося прикласти руку дашком до голови, щоб дивитися на неї знизу вгору.

— Божевілля, — сказав він. — Він щодня тренувався. Це я товстозадий мусив піти першим.

— Так, — відказала вона. Він зробив такий рух, наче хотів обійняти її. Вона подумала про останнє тепло свого чоловіка, яке всоталося в її шкіру, й попросила:

— Не треба.

— Не буду, — сказав він.

На галявині посвітлішало.

— Коли ми приземлялися, я бачив, як ти там стоїш, — сказав він. — Ти виглядала такою, як і тоді, коли я вперше зустрів тебе. Ти була така крихка. Ти вся світилася тоді.

— А тепер я відчуваю себе древньою.

— Розумію, — промовив він.

— Навряд, — відповіла вона. — Ти теж його любив, але ти не був його дружиною.

— Я не був. Але в мене була сестра-близнючка, яка померла. Гвенні, — він одвернувся, а потім сказав холодно: — Вона наклала на себе руки, коли їй було сімнадцять років.

Губи в Чоллі трусилися й кривилися. Матильда доторкнулася до його плеча.

— Не ти, — швидко сказав він, і вона зрозуміла, що цим він хотів сказати, що її свіже горе перевищує його власне і що зараз втішати треба її. Вона відчувала, як швидко, мов поїзд, насувається горе, як тремтить земля. Але воно ще не зачепило її. У неї ще лишалася краплинка часу. Вона могла б втішити, це було найкраще, що вона вміла. Як дружина.

— Мені дуже шкода, — промовила вона. — Лотто ніколи не казав мені, що Гвенні наклала на себе руки.

— Він не знав. Він думав, що то був нещасний випадок, — пояснив Чоллі, і їй не здалося дивним чути це на галявині, залитій зимовим світлом. Не звучало воно дивно ще впродовж кількох місяців,