Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

А над Москвою почалося…

Та ніч, що її в народі називають горобиною, ніч повна сліпучо-яскравих, іноді аж кривавих блискавиць, що там і там краяли небо, і гуркітливих, а відтак і оглушливо-страхітливих громів, що лунали з тріском, виляском, наче світ у ту мить розколювався навпіл…

Молода, здригаючись від кожного гуркоту, що здавався ще гучнішим і ще грізнішим, злякано тулилася до свого чоловіченька, шукаючи в нього рятунку, і він аж радий був грозі, пригортаючи до себе юне, тремтливе тіло молодої дружиноньки, таке покірне і таке прекрасне…

А вона шукала у нього і рятунку від негаданої грози, і…

І – любові.

І була в них незвичайна ніченька любові – під спалахи блискавок та гуркіт грому.

І була до самого ранку, поки блискало й гриміло, як здавалося, у всьому світові білому, і поки блискавці полосували небо над Москвою, молоді під ті спалахи й гуркіт любилися, забувши про все на світі… А коли вікна розрізали блискавиці, в кімнаті на якусь мить ставало біло, і тоді по стінах бігли тіні… З’являлося й ліжко з ними, молодими, і Віра потім зізнаватиметься, що такої ночі у неї ще ніколи не було. Але що вона мала на увазі, яку конкретику – що такої горобиної ночі чи ночі любові, якої вона до того ще не спізнавала у своєму юному житті…

Невдовзі після весілля Віра Холодна – вже Холодна, – з чоловікам і з усією своєю родиною переїде у дім, що по вулиці Ново-Басманній під номером 28 – чоловік про те подбав. Заробляв він тоді непогано.

У тому будинку 1912 року народиться їхня дочка Женя.

Пологи були важкими. Віра після них довго хворіла, і лікарі їй заборонили ще народжувати дітей – принаймні на кілька років. Але молоде подружжя не могло уявити сім’ю з єдиною дитиною. Особливо Володимир, який виріс у великій родині, де крім нього ще було семеро братів та сестер. А тому через рік після народження Жені молоде подружжя удочерило дівчинку на ім’я Нонна.

І сталося те зовсім неочікувано і зненацька.

Якось Володимир і Віра відвідали сиротинець – привезли дітям гостинці, як то вони час од часу робили, але того разу сталося диво. Одне дівчатко, чорнявеньке, карооке і чимось навіть схоже на Віру, як побачило її, затремтіло і кинулось до неї зі сльозами й криком:

– Мамо!.. Мамочко, нарешті ти прийшла!.. Нарешті я тебе діждалася. Я так довго-довго тебе чекала – не кидай мене більше, забери мене додому, мамо, мамочко…

Віра в першу мить розгубилася, а дівчатко смикало її за поділ плаття й благало:

– Мамо, мамочко, забери мене додому, мені самій тут погано.

А потім дівчатко кинулось до Володимира, що теж стояв розгублений, обхопило рученятами його ноги, тулилося до них і благало, благало…

– Папа, скажи мамі, щоб вона мене забрала додому – мені погано без вас…

Так у домі Холодних з’явилася Нонночка – Нонусенька, Нонюська, – прийомна їхня дочка, яку вони звідтоді матимуть за рідну. Як і їхню первістку Женічку…

А Нонночка ще довго питатиме Володимира і Віру:

– Мамо, папо, чого ви зразу не прийшли і не забирали мене? А я вас бачила уві сні, ви були такі ж, як і насправді. І я вас одразу ж впізнала. Не кидайте мене більше, я без вас боюся жити…

Як молода мама і господарка будинку й сім’ї, Віра – так були всі певні, – віднині присвятить себе виключно родині, і про ніяку артистичну кар’єру не може бути й мови.

Попереду було звичайне життя звичайної молодої жінки, яка щасливо вийшла заміж і тепер зайнята будівництвом своєї родини і свого гніздечка. Та й що могло обіцяти казкову долю старшій дочці полтавського гімназичного вчителя, який так рано помер, залишивши сім’ю з більш ніж скромним достатком? Ледве вистачило Вірі та її сестрам здобути середню освіту. А далі… Далі доля безприданниці відома наперед. Якщо вдасться щасливо вийти заміж, вважай, що неабияк поталанило. Потім – вірна дружина, господиня дому і турботлива мати…

Цього найбільше й боялася Віра. Про своє майбутнє вона була зовсім іншої думки. Це добре, що їй пощастило і вона вийшла заміж по любові, але роль покірної дружини, господині і дбайливої матері її аж ніяк не влаштовувала.

Вона вже тоді відчувала в собі художні здібності, сильний характер – що ще треба для досягнення успіху?

Але – не все відразу. Всьому свій час. Плід має дозріти, а тоді він сам впаде до ніг. Та й квапитись не варто, на перших порах потрібне було терпіння.

Спочатку після весілля Віра Левченко, яка вже стала Холодною, заведе звичайне життя заміжньої дами – дещо навіть безтурботне. Любощі, відвідування різних вечорів, літературних і театральних, а загалом у всьому покладається на свого Володю. «Ти – господар сім’ї, хазяїн, тобі й приймати рішення», – заявила вона чоловікові, і тому така позиція молодої дружини припала до душі. Віра мовби у всьому слухалась свого чоловіка, робила так, як він радив. Правда, може трохи більше, як інші молоді особи її кола, відвідувала кінематограф, що, народившись, почав швидко утверджуватися у Росії. (Особливо вона захоплювалася актрисою Астою Нільсен, яку вважала для себе взірцем.) Якийсь час вона брала участь в автоспорті – поділяла захоплення свого чоловіка. З ким поведешся, – сміялась, – від того й наберешся… Автоспорт з його шаленими – на той час, звичайно, – швидкостями та крутими віражами на гонках був не зовсім безпечним спортом, але молодих це не зупиняло. Віра так захопилась цим видом спорту, що навіть кілька разів з чоловіком потрапляла в аварії.

Але, як кажуть, Бог милував. Чи доля їх тоді оберігала – для чогось більшого, значнішого. Для Віри шалені гонки із вітром наперегони були до душі. Здавалося: збулася її давня, ще дитяча мрія про пригоди в далеких морях-океанах. Це значно урізноманітнювало сімейні будні, вносило в них свій шарм. Але вже після народження дочки Жені Віра залишає чоловікове захоплення автоспортом і повністю віддає себе дочці. Але тут вигулькнуло і взяло її в полон інше захоплення – театр.

Без театру вона просто не могла жити.

А треба було вибирати щось одне: або сім’я, типове життя заміжньої жінки, або театр – іншого не було. Або ставати зразковою господинею будинку № 28 по Ново-Басманній, або махнути на нього рукою і кинутись в театральний вир. Вона вирішила якось поєднати це, знайти золоту середину, тримаючись і