Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

{Навагрем}

Подумати тільки – я розмовляю з іграшкою! З неживим предметом! З магічним виробом! Я, Навагрем із Влаї, улюбленець столичних дівчат, перебуваючи в найрозв’язнішому місті континенту, не можу знайти собі співрозмовника…

Нехай Лівайя[12] відвернеться від того, хто стверджує, що дитинство – найкраща пора! Мене вже нудить від солодощів, які дає дружина господаря заїжджого двору, огрядна ельфійка, не стримуючи сліз про те, що «…донечка скоро виросте, яка була б пара…». Донечці ледь виповнилося чотири роки, і єдине, що я міг про неї сказати, – такої крикливої істоти світ ще не бачив. А господиня вважала, ніби дітлахам подобається гратися разом!

Так, згоден, коли я побачив, як Дара сюсюкається з писклявим комком рожевих мережив (материнський інстинкт, не інакше), то теж захотів справити гарне враження. І справив… Тепер ось няньчуся з цим розбещеним дивом, проклинаючи випадок, який переніс мою душу в тіло перевертня. Ну чому саме в перевертня? Діти інших рас не-людей розвиваються майже як людські…

З іншого боку, якби я потрапив у щось, схоже на те, від чого зараз ховаюся за віконною шторою… Все, припиняю нити про занапащену долю! Розберемося з проблемами, повернуся у Влаю, зловлю якогось мага і попрошу приховати забарвлення очей. А потім надолужу згаяне. Ще й як надолужу!

Втім, це не важливо. Не так мені й погано. Просто скарги на життя допомагають тимчасово забути інше…

Сьогодні мені вперше приснився справжній сон. Перший сон у чужому тілі. Чужий сон! І дуже страшний.

Яскраво світить сонце, небо синє-синє, а крихітні хмари біліші за сорочку вродливої дівчини, що йде попереду. Безмежне поле, вдалині видніється Ліс. Він темний і непривітний, я зовсім не хочу туди, але зізнатися в цьому Аї не можу. Вона й так дражнить малюком!

На шиї підстрибує шнурок із подарованим сестрою оберегом. Їй його привіз батько з далекої країни, де живе багато слабких істот, схожих на нас. Один із них зараз гостює в нашому роду. Такий кумедний! Постійно з кимось свариться. Тато каже, в цьому його прокляття, але Ая впевнена – він погана людина, і треба триматися подалі.

Ми йдемо до Молодших Вовків. Ліс маячить попереду. Він завжди там… А ми тут. У нас теж є дерева, тільки з тамтешніми їм не зрівнятися.

– Метелик! Я його зловлю! – Сестра зривається з місця.

Вона молодша, але вже вважається майже дорослою, тому що її мати – орка. Така гарна! Моя мама пішла від нас у рід Першої Рисі відразу після мого народження. Там вона стала очіньницею і більше ніколи не приходила. А тато зустрів Дару і одружився з нею.

Мою сестру звуть Ррая. Вона не схожа на перевертня. І виросла швидко! Якось вона зізналася, що не відчуває себе дорослою, але оскільки всі говорять, ніби вона велика, значить, так і є. Тому потрібно уважно слухати, кивати і робити розуміюче обличчя.

Напевно, збрехала. Я їй повірив, але ніхто не сказав, що я виріс.

Строкатого метелика вже не видно, тільки Ая біжить, немов за нею женеться зграя скажених гадюк. Біжить до мене. Її обличчя біле як сніг, очі широко розплющені, губи ворушаться, проте я не чую ні звуку.

Мені страшно. Розумію, треба теж бігти, а ноги… ноги наче приросли до землі.

Білосніжна сорочка розвівається на вітрі. Сестра вже поруч. Хапає мене за руку і тягне за собою, але я стою, я не можу поворухнутися від жаху, що скував душу. Від вигляду того, хто її переслідує.

А він неспішно підходить, посміхаючись, ніби не сумнівається: ми нікуди не дінемося.

– Навіщо тікати, красуне? Хочеш цукерку? Дивись, у мене повна кишеня льодяників.

Я не розумію, насміхається він чи не знає, що Ая давно дивитися не може на солодощі.

Гість говорить якісь дурниці, але я чую тільки рик сестри, що міняється в стрибку. Вона напівкровка, вовчицею стати не може, зате зуби відростити – запросто! Зараз він дізнається, що таке ікла перевертня!

Противник спалахує, як підпалений сніп, лише полум’я зелене. Аю накриває хвиля вогню, змиває до мене, і ми разом гойдаємось у в’язкому тумані.

Немає часу. Ні звуків. Нічого не видно, крім зелені навколо. Я тремчу, і вона така холодна…

«Ти зі мною?» – ці слова виникають у моїй голові.

«Звичайно», – подумки відповідаю, відчуваючи, як в’язка зелень розступається і стає легко…

Я прокинувсь у холодному поту. Світло Руна пробивалося крізь щілину в закритих віконницях. Ельфійка, яка для мене «нянька», сиділа біля стіни, розмірено сопла. Здається, спала. Я не збирався її турбувати.

Кажуть, людина бачить свою смерть тільки раз у житті. Я вже бачив її двічі.

Скільки може витримати не-людь без сну? Легенди людей стверджують, ніби перевертні не сплять зовсім. Скільки я витримаю? Не знаю… І змусити себе покласти голову на подушку не можу.

[12] – Лівайя – богиня з Храму Кохання.