Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–Так і є, – самовдоволено скривив губи Кірам. Він підійшов до невеликого столика, відкрив карафку, яка стояла на ньому і наповнив келих вином. Зробив затяжний ковток і продовжив: – Невже ти ще не переконався? Це моє місто і я тут господар.

–Та невже?

–Думаєш, що ти і купка твоїх друзів щось змінять? Мої хлопці справжні головорізи і вони уже скубуть цих зайд. Не сьогодні, то завтра їх переб’ють усіх. А ти здохнеш у підвалі. В муках і на самоті. Я ж буду спостерігати з насолодою, як тебе добивають рани, холод та голод.

–Що ж я тобі зробив поганого, що ти ось так мені віддячив за юні роки, коли я захищав тебе? – Мустафа відчував таке безсилля, що не втримався на ногах і опустився на коліно. Щоб не впасти долілиць, обперся на здорову руку.

–Ти залишив мене тут самого, – відсьорбнув ще вина Кірам. – А сам поперся аж на Перекоп. Я ж воякою та бійцем був нікудишнім, на відміну від тебе. Мене й не взяли у ваші ряди.

–Тобі ніхто не забороняв їхати. Ти сам відмовився.

–Саме так, – стиснув кулаки Кірам і стукнув ним по столику так, що карафка підстрибнула і перекинулась. Червоне вино цівкою потекло на дорогий килим. – І ким би я там був? Куховарив? Чи біля коней та худоби ходив? Це ти мріяв про лицарство, про військову славу. Це була твоя мрія. І ти мене залишив на розтерзання усій навколишній мерзоті. Та я вижив. Ти навіть не уявляєш через що мені довелось пройти. Через які зневаги та знущання. Але тепер я на вершині. А ти біля моїх ніг. Покалічений та вмираючий. Ось такий фінал.

–Я не залишав тебе. Це був твій вибір. Як моїм рішенням стала поїздка на Перекоп. У кожного свій шлях, – намагався підвестись Мустафа, але йому не вдалось. – Та нехай... А що тобі поганого зробила Далія та Газіз? Вони ж нам замінили батьків. А ти їх убив.

–Всього лиш старі дурні. Та й любили вони завжди більше тебе. Я б сказав лише тебе. Запам’ятай, у цьому світі виживає сильніший. А Газіз з Далією мали б ще дякувати мені, що я їм залишив можливість торгувати в моєму місті. Не цінили моєї доброти, от і поплатились.

–Який же ти гидкий, – сплюнув Мустафа.

–Тим не менше, я живий і здоровий. На відміну від тебе.

–Вочевидь це твоя сутність. Всього за короткий час ти зробив стільки недостойних справ, що мені й в голову не вкладається. Я багато у своєму миті бачив жорстокості, але це... Полонив гостей, продав їх, а тоді ще й віддав наказ убити всіх. Щойно покалічив молоду дівчину. А найгірше – убив людей, які нас відгодували і відігріли.

–І вбиваю тебе, – оскалився Кірам.

–Питання в іншому, навіщо ти мене сюди притягнув? – зрештою завівся на ноги Мустафа.

–Побачити тебе в останнє. Показати тобі, наскільки ти безпомічний, – Кірам розвів руками, повільно розвернувся, демонструючи усе, що є в кімнаті. – Показати тобі, що ти втратив, залишивши мене тут. Спочатку я, звичайно, хотів з тебе витягнути інформацію. Дізнатись де ховаються твої дружки. Але вже немає потреби. Я їх знайшов. Скоро вони усі помруть. Прощавай, – він допив вино і гукнув: – Варта! Заберіть його геть! Нехай здихає у підвалі. Не давати ні їжі, ні води!