Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Люсі захоплено спостерігала, як ці комахи ходять за її паличкою, намагаючись вхопити її своїми крабовими клешнями. З-під колоди з’явилася третя істота. Час повільно спливав.
Діставшись галявини, Том аж здригнувся, коли побачив маленьку ніжку в туфельці, що виднілась із-за колоди.
— Люсі! — Він миттю побіг туди, де сиділа дівчинка, граючись паличкою, і завмер, коли помітив, що за паличку намагався вчепитися скорпіон. — О Господи, Люсі! — Том миттю підхопив її на руки, скинув скорпіона на землю й задавив його ногою. — Люсі, що, в біса, ти робиш?! — кричав чоловік.
— Татку, ти його вбив!
— Люсі, він небезпечний! Він укусив тебе?
— Ні, я йому сподобалася. Подивись! — сказала вона, відкриваючи широку кишеню на своєму платтячку і гордо показуючи ще одного скорпіона. — У мене є ще один — для тебе.
— Не рухайся! — скомандував Том, удаючи спокій, і поставив дівчинку на землю.
Він покрутив паличкою у кишені, а коли скорпіон вчепився за неї, повільно підняв його, скинув на землю і затоптав.
Потім перевірив руки та ноги Люсі на сліди укусів чи жала.
— Ти впевнена, що він не вкусив тебе? Десь болить?
Вона похитала головою.
— У мене була пригода!
— Це й справді пригода.
— Подивись добре, — сказав Блуї. — Сліди не завжди помітні. Але Люсі не має млявий вигляд. Це добрий знак. Правду кажучи, я більше хвилювався, що вона може опинитися на дні однієї з цих канав.
— А ти оптиміст, — пробурмотів Том. — Люсі, серденько, на Янусі немає скорпіонів. Вони небезпечні. Ти не повинна ніколи торкатися їх. — І він обняв її. — Куди ж ти пропала?
— Я гралась із Табатою. Ти ж сам сказав мені.
Тома ніби голкою штрикнуло, коли він пригадав, як відправив її гратися з котом надворі.
— Ходімо, люба! Удома на нас чекає мама. — І йому пригадались події минулої ночі, коли він, здавалося, по-новому почав розуміти слово «мама».
Побачивши їх, Ізабель кинулася з веранди в кінець саду. Вона схопила Люсі і, розплакавшись, зітхнула з полегшенням.
— Слава Богу! — сказав Білл, стоячи біля Віолетти. Він обняв її. — Хай буде благословенний наш Господь! І тобі дякую, Блуї! — додав чоловік. — Ти врятував наші життя.
Усі думки про Ханну Ронфельдт зникли з голови Ізабель того дня, і Том знав, що нема сенсу порушувати це питання знову. Але перед його очима було її обличчя. Постать, яка до цього здавалася чимось абстрактним, тепер стала реальною жінкою, яка страждала через нього кожну хвилину свого життя. Він чітко бачив її запалі щоки, порожні очі, обгризені нігті. Але найтяжче було зносити ту повагу й довіру, які вона проявила до нього.
Час минав, і знову Том задумувався, яким же чином у потаємних куточках своєї душі Ізабель змогла заховати хаос, котрого не міг позбутися його розум.
Наступного дня, коли катер доставив сім’ю на острів, дорогою назад Блуї сказав Ральфу:
— Я помітив, що між ними ніби чорний кіт пробіг.
— Моя тобі порада, Блуї: ніколи не лізь у чужі сімейні справи.
— Та я знаю, але, коли знайшли Люсі, я думав, вони зрадіють, що з нею нічого не сталося вчора. А Ізабель повелася так, ніби це Том винний у тому, що дитина зникла.
— Не думай про це, хлопче. Час зробити нам чаю.
Розділ 23
Однією з таємниць у всій околиці було те, що сталося з Ґрейс Ронфельдт та її батьком. Дехто казав, що це було ще одним доказом, чому не слід довіряти німцям: Френк виявився шпигуном і після війни його врешті-решт відкликали назад у Німеччину. І байдуже, що він був австрійцем. Ті, хто знав підступність океану, навіть оком не змигнули, коли він зник. «І про що він тільки думав, виходячи в подібне плавання? Мабуть, схибив на розумі! Коли така течія, важко протриматися навіть п’ять хвилин! Здоровий глузд був у тому, що сам Бог проголошував цим своє несхвалення вибору подружньої пари Ханною. Прощати, звісно, треба, але слід зважати на те, що робили його земляки».
Нагорода старого Поттса набула міфічного змісту. Роками вона приваблювала людей від Ґолдфілдса на півночі, до самого Аделайна на сході, які бачили можливість виграти та розбагатіти, посилаючись на викинуті на берег дошки від човна й вигадані теорії. У перші місяці Ханна дуже жадібно слухала кожну історію, кожен спогад про плач дитини, який чули з берега тієї доленосної ночі.
Із часом навіть її серце, що так сподівалося на диво, не могло не помітити прогалин у цих історіях. Варто було їй припустити, що платтячко дитини, котре знайшли на березі, не було платтячком, у яке вона вдягнула Ґрейс, претендент на нагороду підштовхував її словами: «Подумайте! Ви в печалі. Як ви можете пам’ятати, у що була вдягнута бідолашна дитина?» Або: «Вам значно полегшало б, якби ви прийняли все за очевидне, пані Ронфельдт». Потім Ґвен, не звертаючи уваги на їх невдоволений вираз обличчя, дякувала їм за турботу і давала декілька шилінгів на дорогу додому, випроводжаючи з вітальні.
У січні знову цвів стефанотис, наповнюючи повітря тим самим солодкуватим ароматом, але Ханна Ронфельдт була ще більш виснаженою, продовжуючи свою ритуальну подорож: відділок поліції, узбережжя, церква.
— Зовсім із глузду з’їхала, — бурчав констебль Ґарстоун, коли вона йшла.
Навіть преподобний Норкелз просив її проводити менше часу в кам’яній темряві церкви й «шукати Христа в реальному житті навколо себе».
Через дві ночі після святкування річниці маяка, коли Ханна просто лежала, вона почула скрип шарнірів поштової скриньки. Жінка поглянула на годинник, на якому примарні цифри показували третю годину ночі. Мабуть, опосум? Вона підвелася з ліжка і виглянула з-за штори, але нічого не побачила. Місяць був майже непомітним, навколо — темно, і лише бліді зорі виднілися на небі. І знову вона почула скрип дверцят поштової скриньки, цього разу від вітру.
Ханна, запаливши штормовий ліхтар, наважилася вийти надвір, тихо, щоб не розбудити свою сестру, зовсім не думаючи про те, що може натрапити на змій, які, скориставшись нагодою, мабуть, виповзли в темну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман», після закриття браузера.
