Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

черговому канцелярії. Він більше не торкався до жодного з своїх настільних дзвоників, а коли часом з неуважності простягав до котрогось із них руку, то лише погладжував його. Інколи він дослухався, і йому вчувалася на сходах легка, мов примарна, хода старого Жака. Іноді він заходив до невеличкого будиночка старого слуги й частував канарку цукром, просовуючи грудочку між прутами клітки.

Одного дня, — це було саме перед святами «соколів» і присутність окружного начальника на службі аж ніяк не була зайва, — він прийняв несподіване рішення.

Про це ми розповімо в наступному розділі.

XI

Окружний начальник вирішив перевідати сина в далекому прикордонному гарнізоні. Як на людину вдачі пана фон Тротти, то був нелегкий захід. Окружний начальник мав незвичайне уявлення про східний кордон монархії. Двох його колишніх шкільних товаришів за прикрі хиби в роботі переведено до тієї віддаленої околиці імперії, на межі якої вже, певне, чути було виття сибірських вітрів. Цивілізованому австрійцеві там загрожували ведмеді, вовки та інші, ще гірші страхіття, як-от воші та блощиці. Селяни-русини приносили в тім краю офіри поганським божествам, а євреї люто гострили зуби на чуже добро. Пан фон Тротта взяв із собою старого револьвера. Можливі пригоди його анітрохи не лякали, навпаки, він переживав те давно замулене життям п’янке почуття хлоп’ячих літ, що гнало його вкупі з приятелем Мозером у таємничі лісові хащі батькового маєтку «на лови» і опівночі на цвинтар. Він бадьоро й коротко попрощався з панною Гіршвіц, голублячи в серці сміливу, хоч і хистку надію, що більше ніколи не побачиться з цією дамою, і сам-один поїхав на вокзал. Касир у віконці сказав:

— О, нарешті далека подорож! Щасливої дороги!

Начальник станції квапливо вийшов на перон.

— У вас службова поїздка? — спитав він.

І окружний начальник, у тому грайливому настрої, коли людям чомусь кортить здаватися загадковими, відповів:

— Можна сказати й так, пане начальнику станції! Можна її назвати й «службовою»!

— А надовго?

— Ще не відомо.

— Може, й сина заразом відвідаєте?

— Як буде змога!

Окружний начальник стояв біля вікна й махав рукою. Він без смутку попрощався зі своїм округом. Про повернення не думав. Ще раз перечитав у залізничному довіднику назви всіх станцій. «В Одерберзі пересідати!» — сказав він собі. На кожній станції він зіставляв час дійсного прибуття й відходу потяга з указаним у розкладі і звіряв свій кишеньковий годинник із кожним вокзальним. І дивна річ! — кожне відхилення від графіка тішило, ба навіть молодило йому серце. В Одерберзі він пропустив один потяг. Із цікавістю розглядаючись навсібіч, перейшов перон, потім зали очікування й навіть невеликий клаптик далекої дороги до міста. Повернувшись на вокзал, він удав, ніби запізнився ненавмисне, і з притиском сказав швейцарові:

— Я запізнився на свій потяг!

Його розчарувало те, що швейцар не здивувався. У Кракові мала бути ще одна пересадка. Його це тішило. Якби він був не повідомив Карла Йозефа про свій приїзд і якби в той «ведмежий закутень» прибувало бодай два потяги денно, він залюбки зробив би ще один перепочинок, щоб трохи розглянутись у світі. Щоправда, світ було видно і в вікно вагона. Впродовж усієї поїздки вітала пана фон Тротту весна. Пополудні він приїхав. З бадьорим спокоєм зійшов він із приступки вагона тією «пружною ходою», яку газети зазвичай приписували старому цісареві і якої потроху навчилося чимало пристаркуватих урядовців. Бо за тих часів існувала на просторах монархії особлива, згодом геть забута, манера залишати потяги й повози, заходити до ресторанів, на перони й до будинків, підходити до родичів і приятелів, — така манера ходити, можливо, була спричинена ще й вузькими штаньми літніх людей та гумовими штрипками, що їх багато хто любив тоді носити поверх штиблетів. Отож пан фон Тротта вийшов із вагона саме такою ходою. Він обійняв сина, що стояв біля приступки. Пан фон Тротта був єдиний, хто вийшов тут з усіх вагонів першого й другого класу. З вагонів третього класу вийшло кілька випускників, залізничників та євреїв у довгополих чорних розмаяних балахонах. Усі дивилися на батька з сином. Окружний начальник заквапився до зали очікування. Тут він поцілував Карла Йозефа в чоло. Потім замовив у буфеті два келишки коньяку. На стіні над полицею з пляшками висіло дзеркало. П’ючи, батько з сином роздивлялись у ньому обличчя один одного.

— Чи це таке дзеркало погане, — запитав пан фон Тротта, — чи в тебе справді кепський вигляд?

«Чи ти справді ото так посивів?» — кортіло запитати Карлові Йозефу. Бо він добре бачив, що в батькових темних бакенбардах і на скронях тепер виблискувало куди більше срібла.

— А дай-но придивитися, — провадив батько. — Ні, це таки не дзеркало винне! Може, це тутешня служба? Що, скрутно доводиться?

Окружний начальник констатував, що син його має не такий вигляд, який належить мати молодому лейтенантові. «Може, він хворий?» — думав батько. Крім хвороб, від яких помирають, були ще й хвороби інакші, ті страшні хвороби, на які, йшла чутка, частенько недугували офіцери.

— Тобі коньяк не шкодить? — спитав він, щоб манівцями з’ясувати для себе стан справ.

— Ні, тату, звісно, ні! — відповів лейтенант.

Цей голос, що стільки років екзаменував його тихими недільними ранками, що досі лунав у його вухах, гугнявий голос державного урядовця, суворий, завжди трохи здивований і доскіпливий, голос, перед яким кожна брехня завмирала на язиці!

— Добре тобі в піхоті?

— Дуже добре, тату!

— А твій кінь?

— Я взяв його з собою, тату!

— Часто їздиш верхи?

— Рідко, тату!

— Не любиш?

— Ні, я ніколи не любив,