Томас Тімайєр - Подих диявола

повз них, Оскар мимоволі відступив назад. При світлі ламп було видно, як змінюється гірська порода. Скеляста поверхня нагадувала наждаковий папір. Повітря зі свистом кружляло по шахті й куйовдило волосся. Стояв жахливий гуркіт. Температура безупинно піднімалася. На лобі в мандрівників виступив піт.

Вони опускалися усе глибше й глибше. Оскар відчував, як збільшується атмосферний тиск. Начебто його стискала величезна рука.

Гумбольдт дістав барометр і подивився на стрілку.

— Господи, — вигукнув він. — Тільки подивіться! Ми зараз нижче морського дна. Одна ціла дві десятих бару. Ми перебуваємо в товщі земної кори, і я навіть не уявляю, скільки нам іще опускатися.

— А яка кора завтовшки? — в Оскара стислося серце.

Думка про розжарену лаву позбавляла будь-якої надії.

— Передбачається, що приблизно сорок кілометрів, причому під континентами вона товща, ніж під океаном.

— А після неї?

— Під земною корою температура досягає декількох тисяч градусів. У таких умовах не може існувати нічого.

— І що, під корою зовсім нічого немає?

— Що ти хочеш сказати?

— Згадав теорію Джона Кліва Сіммса про концентричні кола. Книга про порожній світ.

Лілієнкрон підняв брови:

— Ти читав Сіммса?

— Звісно, — відповів Оскар. — І Жуля Верна теж.

Ця теорія надихнула його на створення роману «Подорож до центру Землі».

— І що ти про це думаєш?

— Мені така точка зору здається цікавою, — відповів Оскар. — Але мене ніхто більше не підтримує.

Лілієнкрон просяяв:

— О! Ця родина ще не вся занапащена! Як мінімум одна людина з неї виділяється, — він схопив руку Оскара. — Вітаю, мій хлопчику. І ласкаво просимо до клубу вільнодумців.

— Так, але що, як ми просто падаємо в порожнечу?

— Заспокойся, мій любий. Той, хто побудував цей підйомник, напевно подбав про те, щоб він десь зупинився. Інакше придумувати його не було ніякого сенсу.

Цієї миті пролунав сильний гул. Земля затремтіла, начебто на них ось-ось обрушиться скеля. Швидкість, із якою проносилися повз них кам’яні стіни, стала помітно меншою. Ніяких сумнівів — вони зупинялися. Кінець подорожі вже близько.

Усі замовкли. Еліза, Шарлота й Оскар обмінялися переляканими поглядами. Гумбольдт і Лілієнкрон розгублено дивилися на стрімку поверхню. Підйомник опускався дедалі повільніше. Ще кілька метрів — і вони на місці.

Раптом промайнув отвір. Щілина в кам’яній стіні, за якою можна було побачити інший світ. Зовсім коротка мить, але і її вистачило, щоб мандрівники застигли від подиву. Ще раз промайнув отвір. Цього разу він був більшим. Широко розплющивши очі, п’ятеро друзів дивилися на дивну місцевість під ногами. В обличчя вдарив гарячий вітер. Оскару відібрало мову.

— Кажеш, що порожнього світу не існує, батьку? — нарешті сказав він.

Гумбольдт мовчав. На його обличчі, освітленому червоним світлом, застигло безмежне здивування.

31

Світ під ногами був порожнім і хаотичним. Чорні гори, коричневі пагорби, жовті пустелі, залиті світлом червоного палаючого сонця. Первісні дикі пейзажі з гарячими озерами, отруйними клубами пари й палахкотливими туманами. Ландшафт, що найбільше нагадував пекло, — таким, яким його уявляв Оскар. Навіть картини Ієроніма Босха, які він бачив на діафільмах у бібліотеці батька і які завжди розглядав із трепетом, тьмяніли перед цією панорамою. Вона могла виникнути тільки у хворій уяві.

Коли підйомник із гуркотом зупинився, мандрівники мовчки вийшли. Досі Оскару здавалося, що це просто декорації, але тепер він переконався, що все справжнє. В обличчя дихнув сухий вітер. Над землею здіймалися хмари пилу. У повітрі пахло спекою та сухістю. Високі стрімкі скелі оточували їх. Здавалося, сильний вітер утиснув скелі в пісок.

Ґрунт під ногами нагадував дрібний червонуватий пил із жовтими вкрапленнями. Між піщинами поблискували кристали завбільшки з ніготь великого пальця. Оскар підняв один, щоб розглянути ближче. Бездоганний камінь із гострими краями й ідеально гладкими гранями. Поряд лежало ще кілька схожих, деякі навіть завбільшки з кулак.

Лілієнкрон зробив кілька кроків і підняв голову. Небо тьмяно світилося оранжево-червоним.

— Ну, чи не фантастика це? — пробурмотів він. — Прекрасніше, ніж бачилося мені в найсміливіших снах.

— Ну так… прекрасно… — Шарлота теж трохи пройшлася. Її вузькі ступні тонули в піску. — Що це за місцевість? Ніколи не бачила нічого подібного.

— Схоже на пустелю, — додала Еліза. — На Яві є пустелі?

Гумбольдт повільно похитав головою:

— Ні, наскільки мені відомо…

— Питання має звучати не «на Яві», а «під Явою». Не забувайте, де ми.

— Ось це й не дає мені спокою, — сказала Еліза. — Навряд чи ми під землею. Це небо…

— Це не небо, — заперечив Лілієнкрон.

— Що ж це таке? — Еліза подивилася нагору. — Ми всі його чудово бачимо.

Лілієнкрон поліз у сумку:

— Ми під землею. А під землею неба не буває.

Оскар остаточно заплутався.

— Подивіться самі,— сказав учений і показав