Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

Я відкоркувала «Шабо», дістала канапки, порізала кілька яблук. Чула, як непроханий гість хутко спустився з горища, аж драбина заскрипіла, завовтузився в коридорі. О, уже оглядає стіни, мало носом їх не оре. Щось записав у блокнот і повернувся до кухні.

– Стіл готовий? От і лади! Іди двері до того курника зачини, а я вина в келишки наллю.

– А може, зробимо навпаки? Ти зачиниш за собою двері на горище, а я вже якось сама наллю вина? Я ж офіціантка.

– Слухай, що старші кажуть!

Коли я повернулася, у келихах уже поблискувало криваво-рубіновим кольором «Шабо». Я з острахом піднесла келих до вуст. Колючі очі за столом навпроти вп’ялися в мене, наказуючи: «Пий!» Я випила половину, закашлялася, нагнулася над столом, і решта потекла мені під халат. Бр-р-р… Знехотя пожувала одну канапку із сиром і відчула, що страшенно хочу спати. З останніх сил стримувала позіхи, проганяла сон, що раптом почав огортати мене, мов кокон шовкопряда, паралізовувати мені руки, ноги, язик. Мені так ніяково перед гостем, так соромно. Але він упевнено бере мене за поперек, притягує до себе, веде до канапи. Я чіпляюся за його краватку, повисаю на ній. Краватка затягується на шиї, як зашморг. Чоловік буряковіє, сердито відриває мої руки від себе, кидає мене на постіль. Мені зовсім не страшно, тільки цікаво: може, у нього й труси червоні в чорний горошок, як краватка? Труси-бедрики… Бедрики в трусах… Мене розбирає сміх. Сміх переходить у гикавку.

Але цей містер Ніяк, здається, не збирається демонструвати мені свої труси. Він постояв хвилину-другу, почекав, поки я перестану гикати, і вийшов. Я здивована й розчарована. Здивування й розчарування проганяють сонливість. Хутко розплющую очі й бачу крізь скляні двері, що в коридорі, на тумбочці для взуття, спалахує свічка. Навіщо це він запалив свічку? І що він там робить на кухні?

Сповзаю з канапи, повзком прокрадаюся в коридор, заглядаю в ледь прочинені двері на кухню. Дурний козел! Навіщо він відкручує кран на газовому балоні? А для чого відчиняти вікно на кухні? О, та він стрибає, як справжній цапик: р-р-раз – і вже на вулиці. І вікно щільненько зачиняє знадвору.

Моя свідомість плутається, руки й ноги не слухаються. Але інстинкт самозбереження сигналить: «SOS! Тривога! Небезпека! Спати не можна!» Здираю із себе густу павутину туману, і страшний здогад проганяє рештки сну: за якусь хвилину-другу газ із кухні переповзе в коридор, підпливе до запаленої свічки і… Кидаюся до кімнати, встигаю подумати, як добре, що я ще не заклеїла рами на зиму, а отже, вікно відчиниться швидше; шарпаю за ручку аж скло сиплеться на підлогу, і вистрибую в сад. Хутко, хутчіше за дерева! Не бачу, але чую, як у протилежний від дачного будиночка бік швидко від’їжджає іномарка.

Тільки-но встигла заховатися за грубезний стовбур старої розлогої груші, як потужний вибух сколихнув сонний дачний масив. На місці хати, у якій я щойно так уперто боролася зі сном, у вечірнє небо здійнявся високий вогняний стовп.

Мені мулько на лікарняному ліжку, дуже мулько. Якась підла пружина вилізла з матраца та так і норовить зробити в моєму білесенькому стегні дірку. А бодай вона зіржавіла й на порохно розсипалася! І як тут лежати справді хворій людині, яка повернутися не може?

Мене запроторили сюди, щоб якусь операцію провести. Звісно ж, не медичну, бо мені та операція як п’яте колесо до воза. Я, Богу дякувати, ціла й здорова. Про операцію міг би розказати он той капловухий міліціянтик, який заховався за картатою шторкою і, здається, вже похропує тихенько. Знаю, що йому велено взяти очі в руки й бути пильним-препильним, щоб не проґавити якийсь дуже важливий момент. Але сірі міліціянтові віченьки, мабуть, уже розглядають у сні його любу кралю. Та ну його, того мовчуна, хай собі подрімає! Зате я не засну. Я ж звикла ночами не спати. Настільки звикла, що й у вихідні, коли випадає нагода виспатися досхочу, всеньку ніч витрішки продаю, а вже вранці надолужую згаяне. О, при сонечку я люблю поспати! Отож доведеться дочекатися ранку.

Підмощую на те місце, де виступила клята пружина, складену вчетверо ковдру й вмикаю маленький транзистор, якого приніс із собою отой капловухенький чатовий. Приймач жалісно скрипнув, бібікнув і повідомив, що розпочинається нічний випуск місцевих новин. Цікаво, що там, на місцевому фронті, сталося за день, поки я тутечки вилежувалася?

Щось там ниньки вирішували в мерії – мені воно в одне вухо влітає, а з другого вилітає, бо в мене з мерією немає нічого спільного, кожна з нас, тобто мерія і я, живе своїм незалежним життям. Якийсь хлопчина виграв конкурс баяністів. Молодець! Я також колись любила конкурси, хоч і не вигравала в них. Якби вигравала, то, може б, зараз не прислужувала в ресторані.

«У дачному масиві в районі вулиці Василівської згорів будинок. Схоже на вибух газу чи навмисний підпал. Жінка, яка мешкала в ньому, чудом залишилася жива. Її в шоковому стані доправили до міської лікарні в реабілітаційну палату терапевтичного відділення. Потерпіла частково втратила пам’ять, але лікарі кажуть, що вже завтра вона зможе все згадати й дати свідчення про те, що сталося».

О, ще якийсь писака написав! Тіпа того патлатого, що лохину зробив самицею лося. А читака взяв та й прочитав, ніби він сам усе те бачив. А щоб вас обох п’яна качка ко`пнула! Чого це вони роблять із мене слабу на всю голову? Та нічогісінько я не забувала! Ні-чо-гі-сінь-ко. І ніякого шоку не було. Я навіть не зомліла й не знаю, як це робиться. Злякалася, авжеж. А хто б не злякався? Але ж це не провал у пам’яті. Хіба в мене дірка в голові, щоб ото все взяло та