Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

ногу, яка доторкнулася до одягу Торвіга, яка стояла на ньому. Вона ще раз подивилася вниз — і цього разу голова не закрутилася, а тільки її жахливо потягнуло вниз — інше, не вогонь від удару в череп, вона пережила: відчуття польоту. Ті дві секунди, коли вона буде летіти, вона буде вільна, як птах, вільна від усіх, а там, за вікном — її чекають ґрати, нові знущання, жахливі муки: вона ж не зможе переносити несвободу, як інші, змиритися зі своєю роллю — о ні, ніколи! Вона навіть Торвігу, синові, не пробачила зарозумілості, нелюбові.

Домініка відчула, як пальці на рамі самі собою розтиснулися і її тіло зрушилося з точки рівноваги, почало падіння назад.

Ну ось, прийшла її доля: прогуркотіло, пролетіло і цього разу зачепило її, розтрощило її всю. Не сховалася вона від неї — не можна втекти, замкнутися в своїй квартирі, стояти, притуливши вухо до вхідних дверей, слухати, як щось страшне, холодне, чуже, гуркочучи, наближається, по сміттєпроводу; не можна потім вбігти, з очима, повними щастя, в освітлену затишком кімнату, притиснути до себе близьку істоту — врятована, сховалася! Не можна радіти теплу, притулившись носом до холодної шибки: прийдуть, займуть те, де вона раділа, притиснуться до скла своїми носами, щоб побачити її, що віддаляється, на холоді, в польоті.

Світ, стіна попливли перед очима Домініки, відокремилися від неї — так добре, так легко, все зникло кудись, сон.

Сон-І

Коли вона розплющила очі — нікого не було поруч. Вона бачила залиту світлом кімнату і другий кінець ліжка, на якому вона лежала. На секунду їй здалося, що вона у себе вдома, і щоб упевнитися в цьому, вона, сповнена радості передчуття, вирішила доторкнутися до Торвіга, який лежав поруч. Але тут же вона з жахом зрозуміла, що не може поворухнути рукою. Вона підвела голову, скільки могла, і подивилася на свої руки — вони лежали під ковдрою, заховані від її очей. Тоді вона спробувала вертіти ними в ліктьовому суглобі — і скоро вона все зрозуміла: вона була просто прив’язана до ліжка, як прив’язують до стовпа звичайну корову, як прив’язують собаку до будки. Ні — гірше: її зв’язали всю — руки і ноги. Її, людину, жінку — хто? Хто має владу над нею? Вона сама хотіла влади над Торвігом, але як вона помилялася! Не можна володіти тим, що не є ти, неможливо: краще говорити собі весь час правду — ти, ти, тільки ти один, сам по собі, абсолютна влада тільки над самим собою. Але сам ти хоч належиш собі? Якщо ні, тоді — все вітер, все вітер і доля! Все хаос — і не можна нічого зрозуміти, нічого. Навіть син не належить їй, Домініці; вона не змогла зруйнувати жахливі закони світу, незрозумілі закони, за якими хтось збудував людські життя. Вона розбила собі голову об них, однак світ буде існувати так, як існував, а не так, як вона хотіла б. І ця думка наповнила її відчаєм і одночасно дивною — що взялась невідомо звідки — силою: їй хотілося опиратися далі, кинутися в іншу сторону, в третю, щоб, сліпій, знову налетіти на перешкоду, знову розбитися — і так до тих пір, поки вона не зрозуміє, де межі цього світу. А якщо вона пізнає межі цього світу — значить, стане ясно, що є інший світ: той світ, де вона хотіла б жити. І тоді вона буде служити іншому богу.

— Відпустіть мене! — Домініка рвонулася з усіх сил, забилася тугою рибиною, виламуючи плечові суглоби. Її лікті і щиколотки ніг міцно утримувала чужа, ворожа їй сила.

— Гей, Пантелеїч, новенька пішла в галоп! — Почула вона грубий жіночий голос і на мить зачаїлася, зиркнула по сторонам: ліжка, ліжка, ліжка, щось ворушиться на деяких із них. Її Торвіг, її квартира — її затишний світ! Зараз, негайно припинити цей кошмар — повернути все, як було, коли нікому до неї не було діла — нікому: о, яке щастя, яке це єдине щастя. Йти куди хочеш, робити що хочеш.

— Я хочу встати, я хочу встати, відпустіть, відпустіть мене!

Вона хотіла крикнути «відв’яжіть!», але злякалася приниження, яке звучало в слові «прив’язана». Вона якось ніколи не замислювалася, що людину можна прив’язати — як річ, знеособити її до речі.

— Пантелеїч, та йди вже, новенька в галопі! — Почула вона той же хриплячий жіночий голос. І через кілька секунд відчула кілька ударів по щоках. Хто міг, хто смів доторкнутися до неї?

Домініка відкрила очі і побачила майже старигана, в білому халаті, сивого, наполовину лисого, високого зросту. Своїми довгими руками він бив її — нехай і не боляче — по щоках.

— Що ви робите? — запитала Домініка.

— Прокинулась? — старий, чиє довге обличчя зі сплюснутим носом здалося їй таким же малореальним, як все навколишнє, незрозуміло посміхнувся. — Може, вистачить скакати галопом, га? Бач, розбрикалась.

— Мужика захотіла, — проскрипів, давлячись, дерев’яний жіночий голос.

— Мужики тепер для неї скінчилися надовго, — заусміхався, чомусь радіючи, стариган. Неначе він мстився їй, молодій, ще повній сил, за її молодість. Та ось вона — його повна влада над нею, отримана так, задарма, без будь-яких зусиль. Влада скриплячої нікчемності над її життям, її тілом, що викручувалося у всі боки.

— Стривай-стривай, панянко! — Раптом у голосі доброго старигана задзвеніла недобра загроза, і Домініка, що почала було знову