Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

і за брата, адже словами цього не висловиш, слова надто холодні та тьмяні. Він продовжував молоти ці нісенітниці, аж гидко було слухати; потім, захлинаючись сльозами, проголосив сповнене справжнісінького благочестя «амінь» і почав так ридати, ніби в нього душа з тілом розставалася.

І щойно він сказав те «амінь», як хтось у натовпі заспівав псалом, і всі його підхопили гучними голосами, і одразу стало якось веселіше та легше на душі, наче коли із церкви виходиш. Хороша штукенція музика! А після цього всього пустодзвону мені здавалося, що ніколи ще вона не діяла так підбадьорливо й не звучала так щиро і розлого.

Тоді король знову почав говорити, що він із племінницями буде радий, якщо всі найбільші друзі сімейства прийдуть сьогодні до них на вечерю та допоможуть їм поховати тлінні останки покійного; і якби його бідний брат, який лежить у труні, міг говорити, то відомо, кого він запросив би: це все імена, які були йому дорогі й він часто згадував про них у своїх листах. Ось і зараз він назве їх усі по черзі: преподобний містер Гобсон, диякон Лот Хові, містер Бен Рекер, Ебнер Шеклфорд, Леві Белл, лікар Робінсон, їхні дружини і вдова Бартлі.

Преподобний містер Гобсон і лікар Робінсон на цей час полювали в іншому кінці міста — тобто я маю на увазі, що лікар відправляв на той світ хворого, а пастор показував йому дорогу. Адвокат Белл поїхав до Луїсвілла у справах. Але всі решта були тут, поряд, і всі вони по черзі підходили й тиснули руку королю, дякували йому та вели з ним бесіду; тоді тиснули руку герцогу; ну, з ним вони не говорили, тільки посміхалися і кивали головою, як маріонетки, а він виробляв руками різні штуки та гугукав у відповідь, наче немовля, яке ще не вміє розмовляти.

А король усе теревенив і примудрився розпитати ледь не про всіх у місті, до останнього пса, називаючи кожного по імені та пригадуючи різні випадки, що траплялися в місті, або в сім’ї Джорджа, або в будинку Пітера. Межи ділом він усім натякав, що все це Пітер писав йому в листах, але це була брехня: все це, до останнього слівця, він витягнув із молодого дурника, якого ми підвезли до пароплава.

Тоді Мері Джейн принесла лист, який написав її покійний дядько, а король прочитав його вголос і розплакався. За волею померлого будинок і три тисячі доларів золотом переходили дівчаткам, а чинбарний завод, що приносив непоганий прибуток, та інші будинки з землею (загалом тисяч на сім) і три тисячі доларів золотом — Гарві та Вільяму; а ще в листі було сказано, що ці шість тисяч закопані в льоху.

Старий шахрай сказав, що вони відразу ж підуть та дістануть ці гроші й поділять усе, як належить, по-чесному, а мені звелів нести свічку. Ми зачинилися в льоху, а коли вони знайшли мішок, то висипали гроші просто на підлогу, і було дуже приємно дивитися на таку купу жовтих монет. Ох, якби ви тільки бачили, як засяяли очі в короля! Він ляснув герцога по плечу та й каже:

— Ну і ну! Ні, оце ловкенько! Певно, це ще краще, ніж «Жирафа», як ви гадаєте?

Герцог погодився, що таки краще. Вони хапали золото в руки, пропускали крізь пальці, так що монети із брязкотом сипались на підлогу, а тоді король сказав:

— Про що тут говорити, якщо вже пішло таке везіння! Ми тепер брати померлого багача і представники живих спадкоємців. Ось що означає покладатися завжди на волю Божу! Зрештою, це найкраще. Я все на світі перепробував, і нічого кращого ще не бачив.

Будь-хто на їхньому місці радів би, отримавши таку купу грошей, і прийняв би їх на віру, без перерахунку. Але ж ні, вони мусили все перерахувати! І виявилося, що бракує чотирьохсот п’ятнадцяти доларів. Король і каже:

— От бісова душа! Цікаво, куди він міг подіти ці чотириста п’ятнадцять доларів?

Вони трохи посумували, а тоді почали шукати, перерили все навколо. Далі герцог каже:

— Ну що ж, Пітер був хворою людиною, дуже навіть може бути, що він просто помилився. Найкраще, що ми можемо зробити, — так все і лишити, й нікому нічого не казати. Ми без них якось обійдемося.

— Атож! Звісно, обійдемося. На це мені наплювати, але як тепер бути із перерахунком — ось у чому заковика. Нам тут треба вести справу чесно і прозоро, як то кажуть, начистоту. Треба витягнути ці гроші нагору і перерахувати при всіх, щоб ніяких підозр не було. Але якщо покійний сказав, що тут шість тисяч, то як же ми можемо…

— Заждіть! — каже герцог. — Давайте поповнимо дефіцит, — і починає вигрібати золото зі своїх кишень.

— Чудова думка, герцогу! Ну і голова у вас, чесне слово! — відповідає король. — А це ж, їй-Богу, знову нам «Жирафа» допомогла! — і теж починає вигрібати золоті та ставити їх стовпчиками.

Ця затія їх ледве не розорила, зате всі шість тисяч були тут як тут, у повному обсязі.

— Послухайте, — каже герцог, — я маю ще одну ідею. Давайте піднімемось нагору, перерахуємо ці гроші, а тоді візьмемо і віддамо їх дівчатам.

— Ні, герцогу, ви таки мудрий чоловік, дозвольте вас обняти! Дуже гарна думка, ніхто б такого не вигадав! Розумна у вас голова, я таку вперше зустрічаю! О, це хитра штука, тут і сумніватися нічого. Нехай тепер тільки спробують нас підозрювати — це їм роти заткне.

Ми піднялися нагору, і всі скупчились довкола столу, а король почав рахувати гроші та ставити їх стовпчиками, по триста доларів у кожному, — двадцять гарненьких маленьких стовпчиків. Усі дивилися голодними очима і облизувались; потому всі гроші згребли в мішок. Бачу — король знову прокашлюється, готується виголошувати промову. І дійсно, став та й каже:

— Друзі, мій бідолашний брат, який лежить он там, у домовині, проявив щедрість до тих, кого покинув на цьому тлінному земному шляху. Він проявив щедрість до бідолашних дівчаток, яких він за життя любив і оберігав і які лишилися тепер сиротами, без батька та матері. Так! І ми, які знали його, впевнені, що він проявив би до них ще більше великодушності, якби не боявся скривдити свого дорогого брата Вільяма, а також і мене. Хіба ж не так? Звісно, в мене щодо цього нема жодних сумнівів. Так ось, які б ми були брати, якби завадили йому в такій справі й у такий час? І які б ми були дядьки, якби обібрали