Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

підбігли до просмерділих уже людських останків і, в пориві любові байдужі до неподобності такого поводження, почали торгати різнобарвні хламіття й сукні, шукаючи слідів дорогих їм істот. Скоро цей пошук приніс полегкість і батькові, і закоханому, хоч перед ними знов постали муки непевності, ледве чи легші за найжорстокішу Правду. Мовчазні й задумані, стояли вони побіля трупів, коли до них підійшов розвідник. Гнівно глянувши на цю сумну картину, щирий Лісовик уперше, відколи ступив на рівнину, промовив голосно й чітко:

— Я бував у багатьох лютих січах і ходив Кривавим слідом довгі години, але ніколи я. гак виразно не бачив диявольської руки, як ось тут. Мстивість — це індіянське почуття, а Кожен, хто знає мене, знає, що я білий чистої Крові. Але присягаюся — тут, перед лицем неба, що коли ці французи знов траплять мені на мушку, моя рушниця не змовкне, допоки кремінь кресатиметься та пороху стане! Томагавк і ніж я полишаю на тих, кому вони з природи зручніші… А ти що скажеш, Чингачгуку? — додав він по-делаварському. — Невже ж бо гурони зможуть цим похвалятись перед своїм жіноцтвом?

Спалах обурення перебіг смаглявим обличчям могіканського ватага. Він сягнув по ножа в піхвах, а тоді спокійно відвернувся, прибравши такого незворушного вигляду, наче ніколи й не здавався на пориви пристрасті.

— Гу! — скрикнув нараз юний могіканин, зводячись навшпиньки і пильно вдивляючись перед себе, вигуком своїм та рухом сполошивши круків.

— Що там, хлопче? — прошепотів розвідник, прищулившись, як ото пантера перед стрибком. — Дай боже, щоб це який французяка, що нишпорить поміж трупів! Мій «оленебій» сьогодні не схибить!

Анкес, нічого не відповівши, скочив убік і через хвильку схопив з куща клапоть зеленої Кориної вуалі і переможно ним вимахував. В одну мить круг нього зібрався увесь гурт.

— Моє дитя! — промовив Манро швидко й напівпритямно. — Віддайте мені моє дитя!

— Анкес спробує, — була коротка зворушлива відповідь молодого індіянина.

Але це просте, хоч вимовисте запевнення пройшло повз свідомість бідолашного батька. Він ухопив той клапоть матерії і зібгав його в руці, а очима зашастав по кущах, немовби й жахався, і одночасно сподівався побачити в них розкриття моторошної таємниці.

— Тут немає трупів, — зауважив Гейворд. — Кривава завія, здається, пройшла стороною.

— Це, звісно, так, і то ясніше за небо в нас над головою, — відказав незворушний розвідник. — І однак або вона сама, або ті, хто пограбував її, пройшли повз цей кущ, бо я добре пам'ятаю, як цією вуаллю вона запинала собі лице, таке любе на кожен погляд. Твоя правда, Анкесе, — темноволоса була тут і, мов сполохана сарна, втікала до лісу. Та й хто, мігши втекти, залишився б на певну смерть? Пошукаймо-но краще сліду. Мені часом видається, що індіянське око годне завважити навіть слід джмеля в повітрі!

На ці слова молодий індіянин кинувся наперед, і ледве розвідник скінчив свою мову, як з узлісся долинув переможний його вигук. Коли знепокоєні пошукачі збилися до того місця, на нижній гілляці бука всі побачили ще один клапоть вуалі.

— Тихше, тихше, — застеріг розвідник, своєю рушницею заступаючи дорогу ревному Гейвордові. — Ми тепер знаємо, що ронити, але краси сліду не треба порушувати. Один поспішний крок може завдати нам години клопоту. Їх ми вже вистежили, це річ безперечна.

— Хай бог тебе благословить, добрий чоловіче! — вигукнув Манро. — То куди ж вони втекли й де вони, мої діти?

Шлях їхній залежить від багатьох обставин. Коли вони самі, то могли й кружляти, і просто вперед піти; далі, як миль за дванадцять, вони не забралися. Але коли їх зачепили гурони чи хто інший з французьких індіян, то вони вже тепер, мабуть, під самою Канадою. Та яка різниця? — мовив далі розвідник, спостерігши тривогу й розчарування на обличчях слухачів. — На одному кінці сліду стоять могікани і я, і можете бути певні, що ми знайдемо другий його кінець хоч би й за сотню ліг відси. Обережно, обережно, Анкесе. Ти нетерплячий, мов той поселенець. Ти забуваєш, що від легкої ноги ледь помітний слід!

— Гу! — вигукнув Чингачгук, що тим часом пильно придивлявся до пробитої кимось стежки поміж низькими кущами на узліссі. Він стояв випростаний і так бридливо показував на землю, наче бачив там огиднющу гадюку.

— Це явний відбиток чоловічої стопи! — скрикнув Гейворд, схилившись над тим місцем. — Він ступив на край калюжі, це безперечно. Вони в полоні.

— Краще полон, аніж смерть із голоду в дикій глушині, — озвавсь на те розвідник. — Та й слід полонених легше шукати. Ставлю п'ятдесят бобрових шкурок проти стількох же кременів, що не мине й місяця, як ми з могіканами ввійдемо до їхнього вігвама. Схились-но, Анкесе, та приглянься до сліду мокасина, бо це таки мокасин, а не черевик.

Молодий могіканин нахилився над слідом і, розгорнувши листя, став так пильно вдивлятися, як ото лихвар у наш час до непевного векселя. Нарешті він підвівся з колін, задоволений наслідком свого дослідження.

— То як, хлопче? — запитав розвідник. — Що слід каже? Щось він тобі розповів?

— Хитрий Лис.

— А! Знов той ярий диявол! Він, либонь, не вгомониться, аж поки «оленебій» не скаже йому теплого слівця.

Гейвордові не хотілось повірити в цю звістку, тим-то він висловив радше надію, аніж сумнів, сказавши:

— Мокасини такі подібні один до одного. Може, ви помиляєтесь?

— Мокасини подібні! Так само ви можете сказати, що одна ступня подібна до другої! Хоч кожен знає, що є ступні довгі й короткі, є широкі й вузькі, є з високим підбиттям і з низьким, де пальці обернені всередину, а де назовні. Мокасин подібний до мокасина, як книжка до книжки, але хто може читати перше, не часто розуміється на другому. Та так воно й краще — кожен має свої природні переваги. Ану лишень, Анкесе, я сам гляну, — ані книжці, ані мокасинові не завадять дві думки замість однієї. — Розвідник приглянувся до відбитку й зараз же додав — Твоя правда, хлопче, це той самий слід, що ми часто вже бачили. І власник його має звичку випивати при нагоді. А підпилий індіянин завше ступає ширше — зрештою це-бо кожен пияк, червоношкірий чи то білий, ходить перехильцем. Ступня така сама завдовжки й завширшки! Глянь-но сюди, Чингачгуку, ти не раз вимірював його слід, коли ми гналися за цими негідниками від Глену до цілющих джерел.

Чингачгук по коротких оглядинах сліду випростався і спокійно промовив одне тільки слово:

— Магуа.

— Отож це річ певна: тут проходили темноволоса й Магуа.

— А Еліс? — запитав Гейворд.

— Її слідів ми