Джордж Орвелл - 1984

осіб. Воєнна істерія і ненависть до ворога найсильніше виявляються саме у Внутрішній Партії. Перебуваючи на керівній посаді, член Внутрішньої Партії нерідко повинен знати, що повідомлення про ті чи ті воєнні дії неправдиві, а іноді йому відомо, що вся війна — це обман, яка або взагалі не відбувається, або має на меті зовсім інші завдання, аніж проголошені: але таке знання легко нейтралізується методом дводумства. Тим часом жоден член Внутрішньої Партії ані на мить не вагається у своїй містичній вірі у те, що війна реальна, що вона неодмінно закінчиться перемогою й Океанія стане незаперечним володарем світу.

Усі члени Внутрішньої Партії беззастережно вірять у цю майбутню перемогу. Її можна досягти або поступовим приєднанням усе більших і більших територій, таким чином збільшивши перевагу у силі, або створивши нову непереможну зброю. Пошуки нової зброї тривають безперервно і залишаються одним із небагатьох видів діяльності, в яких може знайти застосування допитливий і схильний до винахідництва розум. Сьогодні в Океанії наука, у колишньому розумінні, майже припинила своє існування. У Новомові немає слова «наука». Емпіричні методи мислення, на яких ґрунтувалися всі наукові досягнення минулого, суперечать найфундаментальнішим засадам Ангсоцу. І технологічний поступ тепер можливий лише у тих випадках, коли його результати можуть якимось чином використовуватися для обмеження людської свободи. У всіх корисних ремеслах світ або стоїть на місці, або відкочується назад. Поля обробляються кіньми, годі як книжки пишуться машинами. Але у справах великої життєвої необхідності — мається на увазі війна чи поліційний шпіонаж — емпіричний підхід і досі заохочується або принаймні не засуджується. Дві великі цілі Партії полягають у тому, щоб завоювати всю поверхню Землі і щоб раз і назавжди знищити можливість незалежної думки. Тому перед нею стоять дві великі проблеми, які вона сповнена рішучості розв’язати. Одна — це вивідати думки людини всупереч її волі, а інша — з’ясувати, як за кілька секунд несподівано убити кількасот мільйонів людей. Оскільки наукові дослідження все ще проводяться, ці питання і є предметом їхніх пошуків. Сьогоднішній учений — це або гібрид психолога й інквізитора, який із надзвичайною доскіпливістю аналізує значення виразів обличчя, жестів та тонів голосу і з’ясовує, як, застосовуючи наркотики, шокову терапію, гіпноз і фізичні тортури, домогтися правди від допитуваного; або це хімік, фізик чи біолог, що вивчає лише такі галузі свого специфічного предмета, які мають стосунок до нищення людей. У просторих лабораторіях Міністерства Миру та на захованих у бразильських лісах, австралійській пустелі чи на далеких островах Антарктики експериментальних станціях невтомно трудяться команди експертів. Одні з них лише планують логістику майбутніх війн, другі винаходять усе більші й більші ракети, все потужнішу вибухівку й найнепроникніші для куль обладунки, треті придумують все новіші й смертельніші гази або розчинні отрути, які можна виробити у таких кількостях, що дозволять знищити рослинність на цілих континентах, або виводять хвороботворні бактерії, що мають імунний захист від усіх можливих антитіл, четверті намагаються винайти всюдихід, який зможе пересуватися під землею, як субмарина під водою, або літак, що, як корабель у морі, не буде конче залежний від аеродромів, п’яті досліджують навіть такі віддалені перспективи, як фокусування сонячних променів за допомогою підвішених у космічному просторі на відстані тисяч кілометрів лінз або вплив на ядро землі для викликання землетрусів.

Але поки що всі ці проекти далекі від реалізації, і жодна із супердержав не здобула над своїми супротивниками відчутної переваги. Особливо слід відзначити, що всі три супердержави вже мають атомні бомби, набагато могутнішу зброю, ніж можуть запропонувати їхні сучасні дослідження. Попри те, що винайдення атомної зброї Партія, як завжди, приписує собі, насправді атомні бомби з’явилися ще в сорокових роках і були повномасштабно застосовані десь через десять років потому. Тоді сотні бомб було скинуто на промислові міста, передусім у європейській частині Росії, Західній Європі та Північній Америці. В результаті правлячі групи усіх країн зрозуміли, що ще кілька атомних бомб означатимуть кінець організованого суспільства, а отже, і їхньої влади. Тому атомні бомби більше не застосовували, хоча про це й не було укладено жодної формальної угоди. Всі три наддержави продовжують їх виробляти і накопичувати, чекаючи вирішальної нагоди, яка, на їхню думку, має рано чи пізно настати. А тим часом принципи ведення війни залишаються незмінними останні тридцять-сорок років. Тепер частіше, ніж колись, застосовують гелікоптери, бойові ракети майже витіснили бомбардувальники, а досить вразливі кораблі поступилися місцем плавучим фортецям, потопити які практично неможливо; але окрім цього військова техніка майже не розвивалася. І досі продовжують застосовуватися танки, підводні човни, торпеди, кулемети і навіть рушниці та ручні гранати. І попри безкінечні повідомлення у газетах і на телеекранах про масові вбивства, грандіозні й нещадні битви минулих воєн більше не повторювалися, коли за кілька тижнів гинули сотні тисяч чи навіть мільйонів людей.

Жодна з трьох наддержав не наважується на маневр, який би загрожував їй серйозною поразкою. Як правило, велика операція означає раптовий напад на союзника. Саме такою і є стратегія всіх трьох наддержав, або ж вони вдають, що вона є такою, і що, зрештою, є тим самим. Завдяки поєднанню військових дій, домовленостей і вчасної зради, кожна з них прагне побудувати кільце баз, що повністю оточили б ту чи ту ворожу державу, а тоді з цією державою підписати пакт про дружбу і, аби приспати підозру, жити з нею у мирі стільки років, скільки знадобиться. За цей час в усіх стратегічно важливих пунктах можна підготувати ракети з атомними зарядами; зрештою, вони всі будуть одночасно запущені і спричинять такий нищівний ефект, який би унеможливив удар у відповідь. Якраз тоді настане час підписати договір про дружбу з іншою супердержавою й готуватися до нового удару. Зайве казати, що на цю схему марно сподіватися, і її неможливо реалізувати. Крім того, всі битви відбуваються лише на спірних територіях, поблизу екватора чи Північного полюса — на територію ворога не було ніколи жодного вторгнення. Це пояснюється тим, що у деяких місцях кордони між наддержавами мають досить умовний характер. Наприклад, Євразія могла б легко завоювати Британські острови, які географічно є частиною Європи, а з іншого боку, Океанія могла б розширити свої кордони до Райну і навіть до Вісли. Але це порушило б принцип культурної цілісності, якого дотримуються всі сторони, попри те, що він так і не був ніколи сформульований. Якби Океанія завоювала території, колись відомі як Франція і Німеччина, то виникла б необхідність або знищити всіх їхніх жителів — завдання, яке фізично надзвичайно важко виконати, —